— Та я…
— Знаю, знаю! Адью! Гайда!
«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.
— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!
Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.
— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.
— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!
Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:
Товкач аж засяяв од радощів:
— Чуєш, Грицю? Ну й заливають сала за шкіру гультяям! А ще кажуть, що трудящі не шанують нашого часопису! «Хріном» лякають ледарів, нікчем, виховують, критикують. Ох і молодці!
Вони випірнули з посадки, побачили гурт дівчат, які збирали помідори і складали їх в ящики. Підійшли ближче, дівчата зацікавлено оглянули високу постать Гриця, затримуючи погляди на чорнобровому обличчі, мимоволі усміхнулися, зиркнувши на присадкувату поставу веселого редактора. Товкач привітався:
— Здоровенькі були! Колись казали: боже поможи!
— Казали боги, щоб і ви помогли! — сміхотливо загомоніли дівчата. — Чи, мо’, боїтеся чисте вбрання запилити?
— Та ні, не боїмося… Ми оце почули ваші веселі приспівочки, та й прямісінько сюди.
— Закортіло, щоб і про вас заспівали? — зареготалась кирпата щебетуха. — Ми можемо!
— Не приведи боже вам на зуби потрапити. Чув, чув, як ви своїх ледарів та нехлюїв тіпаєте, мов баба коноплі на тирлиці восени. Ви в приспівках згадали «Хрін», от і закортіло нам знати вашу думку про нього…
— Про кого, про кого? — засміялися дівчата.
— Та про «Хрін» же. Як вам подобається «Хрін»?
— А то дивлячись який! — реготнула якась молодиця. — Якщо міцний, то дуже позитивно ставимось.
Дівчата пирснули, затуляючись рукавами й хустками.
— Чого ви? — здивувалася молодиця. — Ви хіба хрону не вживаєте? І чого б ото я заливався? Мабуть, подумали бозна-що! Та я ж про той хрін, що росте на городі. Тю на вас, гості з вас чудуватимуться!
— Та і я не про городній хрін, — пересміявшись, мовив Товкач.
— Туди к бісу! — сплеснула долонями молодиця. — То, мо’, й ви про той, що дівчата?
Знову гримнув регіт. Товкач, витираючи сльози в кутиках очей, махнув рукою.
— А хай вам та бодай вам! Так і кольку в боці можна заробити. Я про свій «Хрін» питав, про журнал! Я редактор журналу…
— Так би й казали. А то догадуйся! — теревенила молодиця. — Що ж сказати про ваш журнальний «Хрін»? Не вельми він міцний!
— Отуди к бісовій матері! — вдарив руками об коліна редактор. — Невже так-таки й не пече він анітрохи?
— Не смішно! — озвалися дівчата.
— Позіхи наганяє, — підхопила молодиця. — Колись, пам’ятаю, був трохи ваш «Хрін» бадьоріший, а тепер — слабенький.
— Гм, гм, — ображено блимнув на неї редактор, не знаючи, що й сказати.
— Самі захотіли, — щебетали дівчата. — Чого ж гніваєтесь? От приходьте до нас на вигін, що над річищем, там таке почуєте! Сьогодні хлопці й дівчата зберуться, проведуть репетицію вечора гумору просто під зорями.