Вогнесерд знав, наскільки сильно його густошерстий друг ненавидить дощ. Коли хутро Сіросмуга намокало, то воно злипалося і довго залишалося вологим навіть після того, як коротше хутро Вогнесерда вже висихало.
Двоє вояків підійшли до краю улоговини саме вчасно, щоб побачити, як Попелапка стрибає на купу промерзлого листя, розкидаючи його навсібіч. Вона миттю підстрибнула, намагаючись ухопити листок, перш ніж той упаде на землю.
Вогнесерд із Сіросмугом перезирнулися.
— Принаймні Попелапка розігріється і буде готова до сьогоднішнього завдання, — зауважив Сіросмуг.
Орляколап підірвався на лапи і широко розплющеними очима глянув на свого наставника.
— Доброго ранку, Сіросмуже, — нявкнув він. — А яке у нас сьогодні завдання?
— Полювання, — пояснив Сіросмуг. Він саме увійшов до улоговини, Вогнесерд — за ним.
— Де? — нявкнула Попелапка, кидаючись до них. — Кого будемо ловити?
— Підемо до Сонячних Скель, — відповів Вогнесерд, несподівано перейнявшись її ентузіазмом. — І ловитимемо все, що зможемо.
— Я хочу спіймати полівку, — оголосила Попелапка. — Ніколи ще не куштувала полівку.
— Боюся, вся наша сьогоднішня здобич дістанеться старійшинам, — попередив Сіросмуг. — Але я впевнений, що вони радо поділяться, якщо ти гарненько попросиш.
— Добре. А де Сонячні Скелі? — нявкнула Попелапка і кинулася геть з улоговини і побігла до лісу, високо задерши хвоста.
— Там! — відповів Вогнесерд, рушаючи у протилежний бік.
— Ну гаразд, — Попелапка збігла вниз схилом і промчала через улоговину до Вогнесерда, розкидаючи навсібіч опале листя.
Сіросмуг підстрибнув і спіймав листок, що неквапливо пролітав перед його носом. Задоволено замуркотівши, притиснув його до землі й тільки тоді побачив, що Орляколап здивовано витріщився на нього.
— Ем… Ніколи не уникай нагоди потренуватися, — швиденько порадив йому Сіросмуг.
Четверо котів ішли на знайомі запахи до Сонячних Скель. Поки вони вийшли на відкриту місцину, сонце вже підбилося ген понад дерева. Попереду із м’якої землі випинався кам’янистий схил, увесь поораний тріщинами. Котам довелося примружуватися, щоб дивитися на нього. Після лісового затінку сонячне світло, відбите від каміння, просто засліплювало.
— А ось і Сонячні Скелі, — кліпаючи, оголосив Вогнесерд. — Гайда!
— Мурр-ррр! Так гарно! — промурчала Попелапка, збігаючи вгору кам’яним схилом. Вогнесерд подумки з нею погодився. Камінь був дуже теплий і приємний після крижаної лісової землі.
Вони присіли відпочивати на верхівці, з якої далека сторона круто збігала вниз — до лісу. Вогнесерд дослухався до лагідного плюскотіння річки, що огинала межі угідь Річкового Клану, плинучи з височин. Вона проходила повз самісінькі Сонячні Скелі, а тоді повертала, поступово глибшаючи, на землі Річкового Клану. Зараз він заледве її чув — мабуть, вода дещо спала через суху погоду.
Вогнесерд потягнувся, насолоджуючись нагрітим каменем під собою і м’яким сонячним теплом, яке заплутувалося в його шубці. Він замружив очі, почуваючись невимовно гордим від того, що зараз лежав саме тут, на місці, до якого цілі покоління Громових котів приходили зігрітися і яке вони обстоювали у численних битвах.
Сіросмуг приєднався до нього.
— Ну ж бо, — нявкнув він двом новакам. — Насолоджуйтеся сонцем, поки воно є. У нас попереду буде ще вдосталь холодних і вогких днів.
Обоє новаків повдягалися поруч зі своїми наставниками і замуркотіли, відчуваючи, як їхня шерсть просякає теплом.
— То це тут загинув Рудохвіст? — запитав Орляколап.
— Так, — обережно відповів Вогнесерд.
— А де Тигрокіготь помстився за його смерть, убивши Дубосерда? — подала голос Попелапка.
Вогнесердове хутро настовбурчилося, коли він пригадав, що Круколап розповідав про ті події. За його словами, Рудохвіст був відповідальний за смерть Дубосерда, а тоді Тигрокіготь убив Рудохвоста, воєводу власного Клану. Вогнесерд відігнав неспокійні думки і відповів просто:
— Саме тут.
Двоє новаків затихли і благоговійно поглянули на камінь.
Раптом Вогнесерд почув якийсь шум. Він нашорошив вуха.
— Тссс! — прошипів. — Що ви чуєте?
Обоє новаків також прислухалися.
— Здається, я чую, як щось шкряботить, — прошепотів Орляколап.
— То може бути полівка, — пробурмотів Сіросмуг. — А можеш сказати, звідки долинає звук?
— Звідтіля! — нявкнула Попелапка, підриваючись на рівні.
Шкряботіння спершу стало гучним, а потім зникло.