Тимчасове полегшення змінилося переляком, коли Вогнесерд побачив, що Сіросмуга несе униз за течією, і він безвільно перекидається, раз по раз занурюючись у крижані води. Сірий вояк безпорадно розмахував лапами, а несамовита бистрина зводила нанівець усі його інстинктивні спроби поплисти. Вогнесерд кинувся вздовж берега, продираючись крізь орляк, але Сіросмуга відносило все далі й далі.
Раптом Вогнесерд почув вигук із протилежного берега і спинився. Струнка срібляста кицька заскочила на кригу нижче за течією. Вона легко пройшла крижаною кіркою і ковзнула у воду. Зачудований Вогнесерд спостерігав, як ця кицька пливе проти течії, ні на мить не втрачаючи рівноваги у крижаній воді, впевнено загрібаючи лапами. Коли Сіросмуг пропливав повз неї, кицька вхопила його зубами за шерсть.
Та, на превеликий жах Вогнесерда, вага Сіросмуга затягла їх обох під воду. Він знову зірвався на біг, не зводячи очей з річки. Де ж вони? Тоді срібляста голівка виринула з бурхливих вод, розтинаючи хвилі. Кицька пливла проти течії, тягнучи за собою Сіросмуга. Вогнесерд насилу вірив, що така маленька кішка може тягти за собою таку вагу. Передніми лапами вона вчепилася за кригу на Вогнесердовому березі, незграбно витягнувши шию, бо ж у зубах тримала Сіросмуга. Ковзаючи і спотикаючись, кицька вилізла на берег. Сіросмуг безсило простягнувся у воді, намагаючись поплисти далі за течією, але кішка не розтискала зубів.
Вогнесерд кинувся ще ближче до берега, перебіг далі льодом і спинився просто біля неї. Не кажучи ні слова, він ступив уперед і перехопив у незнайомки Сіросмуга. Коти вдвох витягли його промокле тіло з води і відтягли до безпечного берега.
Вогнесерд схилився до Сіросмуга, щоб побачити, чи той ще дихає. У голові йому запаморочилося від полегшення, коли побачив, як гладкий сірий бік друга підіймається та опускається. Сіросмуг кашлянув і виплюнув трохи річкової води. Тоді розлігся на березі.
— Сіросмуже! — стривожено нявкнув Вогнесерд.
— Та все добре, — прохрипів Сіросмуг. Його нявкання було майже нечутне, але вселяло надію.
Вогнесерд зітхнув і присів. Тоді уважно придивився до сріблястої кицьки. Від неї пахло Річковим Кланом. Враховуючи, як вона плаває, це було не дивно. Кицька холодно глянула у відповідь, обтрусилася і також сіла; її боки важко здіймалися, поки вона переводила подих. Вода струмувала з її лискучої шерсті так, наче у неї була не шубка, а качине пір’я.
Сіросмуг повернув голову і глянув на свою рятівницю.
— Дякую, — прохрипів він.
— Ідіоте! — кинула вона, прищуливши вуха. — Ти що робиш на наших угіддях?
— Потопаю, — відповів Сіросмуг.
Срібляста кицька смикнула вухами, і Вогнесерд побачив блиск замилування в її очах.
— А ти не будеш такий ласкавий потонути на своїй території?
Сіросмуг смикнув вусами.
— А хто б мене там врятував? — зітхнув він.
Позаду Вогнесерда пролунало тихеньке нявкання. Озирнувшись, він побачив Попелапку, яка припала до жмутка трави над берегом.
— Де Орляколап? — запитав він.
— Уже йде, — відповіла Попелапка, показуючи на нього носом.
Її брат нервово дріботів до них уздовж берега.
Вогнесерд повернувся до свого друга.
— Слухай, Сіросмуже, треба звідси забиратися.
— Знаю я, — Сіросмуг звівся на лапи і повернувся до сріблястої кішки. — Ще раз дякую.
Вона граційно схилила голівку, але заразом прошипіла:
— Геть звідси, швидко! — вона зиркнула через плече. — Якщо мій батько дізнається, що я допомогла зайді з Громового Клану, він мене на ганчір’я порве!
— То навіщо тоді ти мене врятувала? — піддів її Сіросмуг.
— Інстинкт, — вона відвела погляд. — А що, я мала дивитися, як ти тонеш? Забирайся!
Вогнесерд підвівся.
— Дякую. Я б сумував за цією купою шерсті, якби вона втонула, — він кивнув на Сіросмуга.
Його друг навіть не подумав про те, щоб обтруситися від крижаної води, якою просяк аж до шкіри.
— Повертаймося до табору. Ти ж замерзаєш!
— Добре, йду! — нявкнув Сіросмуг. Але перш ніж піти услід за Вогнесердом, він озирнувся на кицьку. — Як тебе звати? Мене, до речі, Сіросмуг.
— Срібнострумка, — відповіла вона і пішла геть на лід і далі через канал на протилежний берег.
Вогнесерд із Сіросмугом повели новаків крізь орляк назад, до межі. Вогнесерд не зміг не помітити, що Сіросмуг не раз і не двічі дорогою озирався.
Попелапка теж це помітила. Маленька сіра кицька пустотливо глянула на нього.
— Яка ж гарна ця кицька з Річкового Клану!
Сіросмуг жартома дав їй потиличника, і вона кинулась уперед.