— Не відходь від нас, — гучно прошипів їй Вогнесерд.
Вони все ще були на землях Річкового Клану. Він люто глянув на Попелапку, коли та спинилася їх почекати. Якби не вона, коти б узагалі сюди не зайшли, а Сіросмугові не довелося б тонути. Вогнесерд подивився на свого промоклого друга. Незважаючи на те, що він обтрусився від води так ретельно, як лише міг, його шубка все одно вкрилася краплинками криги, навіть кінчики його вусів почали обмерзати.
Вогнесерд пришвидшився.
— Ти як, нормально? — запитав він Сіросмуга.
— Д-д-добре! — відповів той крізь стукіт зубів.
— Пробач, — нявкнула Попелапка, наздоганяючи Вогнесерда.
Він зітхнув:
— Це не твоя провина.
Вогнесерд буквально відчував, як на нього тисне тривога. Як він пояснюватиме це Клану? Ніякої здобичі для старійшин — не було часу повертатися за тією полівкою, — та ще промоклий Сіросмуг. Вогнесерд здригнувся, подумавши, наскільки близько він був від того, щоб утратити свого найкращого друга. Хвала Зоряному Клану, що Срібнострумка нагодилася саме вчасно, аби його врятувати.
— А струмок біля нашого тренувального гаю досі не замерз, — замислено нявкнув Орляколап десь позаду.
— Що? — перепитав Вогнесерд, виборсуючись зі своїх понурих думок.
— У Клані, мабуть, подумають, що Сіросмуг упав туди, — вів далі молодий новак.
— Можемо сказати, що він учив нас рибалити, — докинула Попелапка.
— Я не думаю, що бодай хтось повірить, що Сіросмуг зумисне вирішив намочити лапки в таку погоду, — зауважив Вогнесерд.
— А я, знаєте, не хочу, щоб хтось іще дізнався, що мене врятувала кішка із Річкового Клану! — несподівано задерикувато нявкнув Сіросмуг. — І не можна, щоб у нашому таборі дізналися, що ми знову були на землях Річкового Клану.
Вогнесерд кивнув.
— Уперед, — нявкнув він. — Решту шляху пробіжимо, хай Сіросмуг трохи зігріється.
Коти кинулися вздовж кордонів Річкового Клану і повз Сонячні Скелі. Коли сонце торкнулося верхівок дерев, вони саме дісталися до табору.
Сіросмугове хутро трішки підсохло, але з вусів та хвоста досі звисали замерзлі краплі.
Вогнесерд першим увійшов крізь ялівцевий тунель. Він аж здригнувся, коли побачив Тигрокігтя, що сидів на терені біля входу, чекаючи на них.
Воєвода гостро глянув на Вогнесерда.
— Без свіжини? — прогарчав він. — А я ж думав, що ви сьогодні мали вчити новаків полювати. А ти, Сіросмуже, взагалі на потопельника схожий. Певно, в річку впав, не інакше.
Його ніздрі люто розширились, і він підвівся на повен зріст.
— Тільки не кажіть мені, що вас знову занесло на землі Річкового Клану!
Розділ 12
Вогнесерд підвів голову, збираючись заговорити, але Попелапка випередила його.
— То моя провина, Тигрокігтю, — вона сміливо глянула знизу вгору на величезного кота. — Ми полювали на замерзлому струмку біля тренувального гаю, біля глибокої стариці. Навіть там вода примерзла. Я послизнулася, і Сіросмуг побіг мені допомогти, але крига була ще тонка — вона проломилася під ним, і він упав у воду.
Тигрокіготь здивовано глянув у її ясні чисті очі, а вона правила своєї:
— Там дуже глибоко. Вогнесердові довелося його витягати.
Вогнесерд скорчився, пригадавши, як стояв, паралізований жахом, і спостерігав за Сіросмугом.
Тигрокіготь кивнув і перевів погляд на Сіросмуга.
— Ти б сходив до Жовтоіклої, поки не замерз на смерть, — воєвода Громового Клану підвівся і побрів геть, а Вогнесерд полегшено перевів подих.
Сіросмуг не вагався. Від тривалого гону до табору його зуби не стали менше цокотіти. Він чкурнув до кубла Жовтоіклої. Орляколап зиркнув на Попелапку й собі побрів до кубла, виснажено понуривши хвоста.
Вогнесерд теж глянув на свою ученицю.
— Ти що, нітрохи не боїшся Тигрокігтя? — здивовано запитав він.
— А маю боятися? — відповіла Попелапка. — Він великий вояк. Я захоплююсь ним.
«Звісно, чого їй боятися?» — подумав Вогнесерд.
— Ти дуже добре брешеш, — суворо прогарчав він, намагаючись бути схожим на наставника.
— Ну, зазвичай я так не роблю, — нявкнула Попелапка. — Просто подумала, що правда нас би не особливо порятувала.
Вогнесерд визнав за нею слушність. Поволі хитнув головою:
— Іди погрійся.
— Так, Вогнесерде! — Попелапка схилила голову, а тоді кинулась услід за Орляколапом.
Вогнесерд побрів до вояцького кубла. Його трохи стурбувало те, наскільки легко і невимушено вся ця історія про мокрого Сіросмуга злітала з язика Попелапки. А проте він вірив, що вона добра і чесна киця. Тоді подумав про Круколапа, ще одного доброго кота. Чи могла його історія про те, як Тигрокіготь убив Рудохвоста, бути просто історією, що злетіла з язика у мить напруги? Вогнесерд відігнав цю думку. Круколап був нажаханий, коли говорив із ним. Він сам, очевидно, вірив у свою розповідь. Що іще могло злякати його настільки, аби він покинув свій власний Клан?