Орляколап наблизився. М’який шерех листя під його лапами тонув у звуках лісу. Вогнесерд піймав себе на тому, що відчайдушно вболіває за новака. Тепер Орляколап був на відстані одного кроля від тієї миші, він щільно притиснувся до лісової долівки. Миша залізла на корінь і роззирнулась. Завмерла. Щось було не так.
«Зараз!» — подумав Вогнесерд. Орляколап стрибонув просто на мишу, схопивши її передніми лапами. Та навіть не встигла смикнутись. Він прикінчив її одним укусом.
Орляколап підвів голову. Вогнесерд побачив вираз задоволення на мордочці молодого кота, який вдихнув аромат свіжини. Орляколап негайно кинувся геть до лісу. Вогнесерд спіймав себе на тому, що йому кортить розповісти Тигрокігтеві про успіхи новаків.
— Привіт! — від несподіваного тоненького голосу позаду Вогнесерд аж підстрибнув. Тоді озирнувся.
— І як ми тобі? — схиливши голову набік, запитала Попелапка.
— Ви не повинні про це питати! — кинув Вогнесерд, прилизуючи розкуйовджене хутро. — Вам узагалі не можна зі мною говорити. Я вас оцінюю, пам’ятаєш?
— Ой! — нявкнула Попелапка. — Пробач.
Вогнесерд зітхнув. Він би ніколи не наважився підійти до Тигрокігтя, якби сам складав іспит. Він не хотів привчати Попелапку до сліпого послуху, як Тигрокіготь зробив із Круколапом, але був не проти хоча б крихти поваги. Іноді він узагалі не почувався наставником Попелапки.
Учениця втупилася в землю, але майже негайно перевела на нього зацікавлений погляд.
— Ти справді народився в угіддях Двоногів?
Це питання застало Вогнесерда зненацька. Він нервово глянув на живопліт Двоногів, молячись, щоб незнайомі запахи Попелапки й Орляколапа сьогодні утримали Принцесу в її власному садку.
— Чому ти питаєш? — насторожено запитав він.
— Тигрокіготь якось про це згадував, та й усе, — відповіла Попелапка.
Вона, здається, цілком щиро цікавилася, але Вогнесерд відчув темну примару небезпеки при згадці Тигрокігтя. Що ще воєвода нарозповідав про нього Попелапці?
— Я народився кицюнею, — м’яко нявкнув Вогнесерд. — Але зараз я вояк. Моє життя належить Клану. Колишнє життя не було погане, але з ним покінчено, і я радий з цього.
— А, гаразд, — невпевнено нявкнула Попелапка. — То побачимося потім! — вона повернулась і побігла в кущі.
Вогнесерд самотою стояв у лісі, його серце важко калатало щоразу, коли він переводив погляд на живопліт. Ще якусь повню тому його слова про те, який він радий з того, що зі старим життям покінчено, були б щирою правдою. Зараз же Вогнесерд уже не був такий упевнений. Його шерсть нашорошилася від усвідомлення того, що чи не найщасливішими спогадами за останній час були бесіди з милою сестрою-кицюнею.
Розділ 13
Коли сонце сховалося за лісом, Вогнесерд уже сидів біля сосни, під якою Попелапка закопала свою першу здобич. Почувши кроки, він повернувся і побачив Попелапку і Орляколапа, які удвох наближалися до нього. Їхні роти були повні здобичі. Орляколап узагалі заледве тримав її — так багато було. Вогнесерд полегшено зітхнув. Навіть Тигрокіготь не прискіпуватиметься до їхньої роботи.
— Я допоможу віднести цю купку, — запропонував Вогнесерд, відгортаючи хвою з Попелапчиної схованки. Розкопавши, він схопив свіжину зубами та рушив до табору.
Коли вони прийшли на терен, деякі коти вже позабирали свої частки свіжини з купи. Тигрокіготь, певно, чекав, поки повернуться новаки Вогнесерда, бо підійшов, щойно вони поклали свою здобич біля решти.
— Вони самі це все наловили? — запитав він, ворушачи купу здобичі своєю масивною лапою.
— О, так, — відповів Вогнесерд.
— Добре, — нявкнув Тигрокіготь. — Приєднуйся до нас із Синьозіркою. І візьми собі свіжини, бо ми вже їмо.
Попелапка та Орляколап захоплено подивилися на Вогнесерда — їсти з провідником і воєводою було неабиякою честю. Вогнесерд їхнього захвату не поділяв. Він сподівався, що звітуватиме Синьозірці особисто. Тигрокіготь взагалі був останнім котом, з яким йому хотілося розділити трапезу.
— Між іншим, ти не бачив Сіросмуга? — запитав Тигрокіготь. Наступні слова воєводи трохи стурбували Вогнесерда. — Він мав залишатися в таборі, якщо вже простудився, але я його ще із сонцепіку не бачив.
Вогнесерд випустив кігті. Можливо, Сіросмуг знову прагне тиші та спокою?
— Ні, — визнав він. — Можливо, Сіросмуг із Жовтоіклою?