Вогнесерд присоромлено глянув на Вітрогона. Смугастий вояк насупився і звернувся до новаків:
— Я покажу вам, як підкрадатися до землерийки. Гаразд?
Попелапка перевела свій погляд із Вогнесерда на Вітрогона. Вогнесерд зітхнув і приготувався спостерігати.
Наближався сонцепік, а Вогнесердові й далі важко було зосередитися на тренуванні. Він усе уявляв, як Сіросмуг вислизає з табору, і страшенно хотів простежити за ним. Зрештою, цікавість таки поборола. Він підійшов до Вітрогона і тихенько зашепотів йому на вухо:
— У мене живіт болить. Можеш завершити сьогоднішнє тренування? Хочу піти до Жовтоіклої. Може, вона чимось зарадить.
— Я й бачу, що з тобою щось негаразд, — відповів Вітрогон. — Повертайся до табору. Я поведу їх на полювання.
— Спасибі, Вітрогоне, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи докори сумління через те, що вояк так легко йому повірив.
Він пошкутильгав геть із улоговини, намагаючись поводитися так, наче йому боляче. Однак щойно дерева надійно закрили його від інших, зірвався на біг і кинувся до табору. Коли Сіросмуг учора повернувся, то прийшов з-поза ясел. Вогнесерд із власного досвіду знав, що там найлегше прослизнути крізь таборову огорожу непоміченим. Саме цим шляхом втекла Жовтоікла, коли Клан запідозрив стару медикицьку у вбивстві Плямолистки.
Вогнесерд обійшов табір ззовні та принюхався до хащів орляку. Серце його заколотало, коли він відчув сильний запах Сіросмуга. Отже, його друг справді вислизав із табору цим шляхом, до того ж часто. Принаймні запах старий, тож сьогодні він іще нікуди не ходив.
Вогнесерд прокрався під найближче дерево і зачаївся. У лісі темніло: на небі купчилися дощові хмари. Тіні бездоганно приховували його від чужих поглядів, до того ж він стояв проти вітру, тож Сіросмуг нізащо не зміг би його помітити. У Вогнесерда і справді заболів живіт — щоправда, від сорому та недобрих передчуттів. З одного боку, він сподівався, що Сіросмуг узагалі не прийде, з іншого — що той просто піде до якогось затишного закутка на землях Громового Клану.
Вогнесердове серце тьохнуло, коли за хащами орляка почулося шарудіння. Із заростей вистромився сірий ніс. Вогнесерд втягнув голову, коли Сіросмуг виліз назовні й почав роззиратися.
За хвилю сірий вояк зірвався з місця і кинувся до тренувального гаю.
У грудях Вогнесерда зажевріла надія. Можливо, йому покращало і Сіросмуг просто вирішив приєднатися до тренувань. Він помчав услід за другом, зберігаючи безпечну дистанцію і покладаючись на ледь уловимий запах.
Але коли слід звернув убік від дороги до тренувального майданчика, Вогнесерд зрозумів, що сподівався марно. Охоплений жахом, він побачив величезний сірий камінь, що поблискував поміж дерев, — Сонячні Скелі. Вогнесерд прищулив вуха і відкрив рота, намагаючись почути запах ворожих вояків. Перед ним, на узліссі, широкоплечий сірий кіт повертав убік, до кордонів Річкового Клану. Тепер не було жодних сумнівів щодо того, куди прямує Сіросмуг.
Щойно його друг зник із поля зору, Вогнесерд негайно кинувся вперед і побіг униз схилом до річки. Шурхіт у підліску вельми ясно вказував на місцезнаходження Сіросмуга. Залишалося сподіватися, що цього не бачить жоден вояк Річкового Клану.
Вогнесерд спускався вниз крізь кущі папороті. Річка скресла — лід тріснув, і чутно було, як хвилі плещуть уздовж берегів та розбиваються об кругляки. Він сповільнився, досягнувши межі заростей папороті, й визирнув на відкритий берег.
Сіросмуг сидів на березі. Сірий вояк роззирався навсібіч, прищуливши вуха, але, судячи з розслаблених плечей, він прислухався не до здобичі.
Віддалік пролунав незвичний котячий клич. Патруль Річкового Клану? Вогнесердове хутро наїжачилось, а м’язи інстинктивно напружилися, але Сіросмуг не поворухнувся. Тоді Вогнесерд почув шурхіт у хащах папороті на протилежному березі річки. Сіросмуг усе так само не ворушився. Вогнесердові перехопило подих, коли із хащів на протилежному березі вигулькнула голова. Без жодного звуку срібляста кицька вийшла із підліску та сковзнула в річку. Вогнесерд завмер. То була Срібнострумка — кицька, що врятувала його друга!
Вона легко перепливла річку. Сіросмуг підвівся і радісно нявкнув, очікувально порпаючи лапами землю. Високо задерши хвоста, він вирушив до води, з якої кицька саме вилазила на берег.
Срібнострумка обтрусила краплі зі свого хутра, і двоє сірих котів лагідно торкнулися носами. Сіросмуг потерся своєю мордочкою об її щоку, яку вона радо йому підставила. Тоді Срібнострумка звелася на подушечки пальців і всім тілом обвилася навколо нього. Здавалося, тепер Сіросмуг був геть не проти намокнути. Коли кицька притулилася до нього своїм вологим хутром, він замуркотів так голосно, що його муркіт долинув аж до Вогнесерда.