Поки він отак роздумував, до кубла зайшли Білошторм і Темносмуг. Білошторм, перш ніж піти до свого гніздечка, спинився перед Вогнесердом.
— Ти приєднаєшся до нас із Пісколапкою і Мишошубкою на патрулюванні перед сонцепіком, — нявкнув він.
— Добре, Білошторме, — відповів Вогнесерд і опустив голову на лапи. Треба поспати: Клану потрібно, щоб він мав сили битися.
Хмари, що закрили місяць, до ранку розбіглися небом. Вогнесерд насолоджувався сонячним теплом, яке гріло йому спинку, поки він умивався на галявині. Із ясел, просто навпроти нього, вискочив жвавий і щасливий Хмарко.
Вогнесерд подякував Зоряному Кланові за те, що малий так швидко одужав. Пісколапка мала рацію, коли говорила про його витривалість. Він роззирнувся, перевіряючи, чи Довгохвіст і Порохолап це бачать, але галявина була порожнісінька.
Вогнесерд підійшов до ясел.
— Привіт, Хмарку, — нявкнув він. — Тобі вже краще?
— Ага, — пискнув Хмарко.
Він крутнувся, намагаючись своїми малесенькими щелепами вкусити себе за хвоста. Маленький клубочок моху, що причепився до його шерсті, відпав і покотився по землі. Хмарко стрибнув за ним і підкинув у повітря. Клубочок упав на землю біля Вогнесерда.
Вояк підштовхнув його назад до кошеняти, а Хмарко, підстрибнувши, спіймав мох зубами.
— Чудово! — Вогнесерд був вражений. Однією лапою він підкинув кульку моху в повітря, відправивши її в політ через галявину.
Хмарко кинувся і схопив її. Він перевернувся на спину, підкинув кульку передніми лапами, а тоді відштовхнув задніми. Вона впала біля ясел.
Хмарко зіп’явся на лапки і побіг. Він припав до землі на відстані кролячого стрибка від своєї іграшки.
Вогнесерд спостерігав, як кошеня готується до стрибка. Аж раптом його шерсть стала дибки. З-поза ясел до кульки моху простяглася довга темна лапа.
— Хмарку, — гукнув Вогнесерд, — зачекай!
Примарні обриси волоцюг яскраво зринули в його голові.
Хмарко сів і збентежено роззирнувся.
З-поза ясел вийшов Тигрокіготь, тримаючи в зубах кульку моху. Він підніс її до кошеняти і кинув на землю просто перед Хмарковими білими лапками.
— Обережно, — прогарчав він. — Ти ж не хочеш загубити таку дорогоцінну забавку?
Кажучи це, темний вояк невідривно дивився на Вогнесерда поверх голови Хмарка.
Вогнесерд здригнувся. Що Тигрокіготь хотів цим сказати? Він же, здається, говорив про клубочок моху… Чи він справді мав на увазі, що Хмарко — просто забавка? У голові Вогнесерда зринув образ Попелапки, яка лежить, покалічена, на узбіччі Громошляху. Це була ще одна забавка, яку він втратив? У його серце вповз крижаний жах, коли він знову подумав, що воєвода Громового Клану може бути відповідальний за цей випадок.
Розділ 25
— Хмарку.
Вогнесерд почув, як із ясел гукає Ряболиця. Тигрокіготь повернувся і побрів геть. Хмарко востаннє підкинув кульку моху і побіг до ясел.
— Бувай, Вогнесерде, — нявкнув він, перш ніж зникнути всередині.
Вогнесерд глянув на небо. Був уже майже сонцепік, саме час вирушати в патруль. Він відчув голод, але ніхто ще не приніс свіжини. Може, вдасться знайти щось на патрулюванні. Вояк поквапився з табору, через тунель, відчуваючи, як примерзле листя хрускотить під його лапами.
Пісколапка і Мишошубка вже чекали біля підніжжя схилу. Вогнесерд задер хвоста, несподівано радий побачити Пісколапку.
— Привіт, — нявкнула та. Мишошубка лише кивнула.
Із тунелю виліз Білошторм.
— Досвітній патруль уже повернувся?
— Ані сліду від них, — відповіла Мишошубка. Але перш ніж вона закінчила, Вогнесерд почув шарудіння у підліску позаду них. Із кущів виринули Верболоза, Вітрогон, Темносмуг і Порохолап.
— Ми пройшли вздовж цілої межі з Річковим Кланом, — доповіла Верболоза. — Ані сліду їхніх мисливців. Патруль Синьозірки ще раз перевірить усе по обіді.
— Добре, — відповів Білошторм. — Ми беремо межу з Тіньовим Кланом.
— Сподіваюся, вони не дурніші за Річковий Клан і теж не полізуть на рожен, — нявкнув Темносмуг. — Адже після останньої ночі вони мали б знати, що ми їх шукаємо.