Вогнесерд відчув під хутром неприємний холодок. Принаймні сподівався, що тремтить саме від вітру. Він був єдиним вояком у таборі.
— Глянь до вояцького кубла, Порохолап там? — попрохав Вогнесерд Пісколапку.
Вона кивнула і, пройшовши на протилежний бік галявини, зазирнула до кубла.
— Він тут, — озвалася Пісколапка. — Орляколап також, обидва сплять.
Жовтоікла вилізла зі свого кубла і підняла голову. Вогнесерд трішки розслабився, побачивши знайому постать старої медикицьки. Він примружив очі, готуючись її привітати. Але щойно Жовтоікла вдихнула повітря, її очі затуманилися від жаху. Повільно, ледве пересуваючи лапи, вона підійшла до кісток і ретельно обнюхала кожну з них.
Вогнесерд дивився на неї, дивуючись, чому це її так зацікавили старі кістки.
Нарешті вона підвела голову і глянула просто йому в очі.
— Зорелом! — видихнула Жовтоікла. Її голос аж скрипів від неприхованого жаху.
— Зорелом? — повторив Вогнесерд.
То це він. Ось чому запах здався йому таким знайомим. То був запах Зорелома.
— Ти впевнена? — стривожено нявкнув він. — Тигрокіготь уже вирушив на землі Тіньового Клану.
— Тіньовий Клан не винен! — верескнула Жовтоікла. — Це все Зорелом і його дружки-вояки. Я була медикицькою Тіньового Клану. Я допомагала їм з’явитися на світ. Я їхні запахи знаю як свій власний, — вона спинилася. — Ти мусиш знайти Тигрокігтя і застерегти його. Він зробить жахливу помилку, якщо нападе на них!
Вогнесерд почув, як йому в голову шугнула кров, забиваючи памороки. Як бути?
— Але я тут єдиний вояк! — у відчаї нявкнув він Жовтоіклій. — Що, коли Зорелом нападе на табір, поки мене не буде? Він уже робив так. Він міг залишити ці кістки як приманку.
— Ти мусиш розповісти Тигрокігтеві, перш ніж він… — знову почала Жовтоікла, але Вогнесерд перебив її.
— Я не можу залишити тебе зовсім саму.
— Тоді я сама й піду! — прошипіла Жовтоікла.
— Ні! Я піду! — нявкнула Пісколапка.
Вогнесерд переводив погляд з однієї кішки на іншу. Він не міг послати жодну з них: їхні сила і вмілості потрібні, щоб захистити табір. Але й Жовтоікла мала рацію: не можна допустити, щоб пролилася невинна кров. То Зорелом вторгся на ці землі, Громовому Кланові нічого було ділити з Тіньовим. Потрібно послати іншого кота. Він заплющив очі й замислився. Відповідь прийшла миттєво.
— Орляколап! — прошипів Вогнесерд, широко розплющивши очі. Він знову гукнув новака.
Молодий котик вийшов зі свого кубла і підійшов до Вогнесерда.
— У чому річ? — сонно кліпаючи, запитав він.
— У мене для тебе термінове завдання, — сказав Вогнесерд.
Орляколап обтрусився і випростався.
— Так, Вогнесерде, — нявкнув він.
— Ти повинен знайти Тигрокігтя. Він вирушив у похід для нападу на патруль Тіньового Клану. Спини його і скажи, що на наші угіддя вторгся Зорелом!
Орляколап насторожено розплющив очі, але Вогнесерд уже повів далі:
— Можливо, тобі доведеться перетнути Громошлях. Я знаю, тебе ще не тренували для цього… — У голові Вогнесерда промайнув образ покаліченого тіла Попелапки, але він відігнав його. А тоді глянув Орляколапові просто у вічі. — Ти мусиш знайти Тигрокігтя, інакше між Кланами вибухне війна без жодної на те причини!
Орляколап спокійно кивнув.
— Я знайду його, — пообіцяв новак.
— Хай із тобою буде Зоряний Клан, — пробурмотів Вогнесерд, носом торкаючись Орляколапа.
Новак повернувся і кинувся з табору крізь тунель. Вогнесерд, силкуючись зберігати спокій, дивився, як той віддаляється. Попелапка… Громошлях… Образи все мчали перед очима. Вогнесерд потрусив головою. Не час хвилюватися. Якщо Зорелом справді в угіддях Громового Клану, слід підготувати табір до нападу.
— Що відбувається? — із новацького кубла виліз Порохолап.
Вогнесерд глянув на нього, тоді побіг угору галявиною і видряпався на Високий Камінь. Галявина, здавалося, була ген унизу, під його тремтливими лапами. Він проковтнув твердий клубок і почав виголошувати звичний клич.
— Хай усі коти, здатні самі… — які ж довгі ці слова! — Табір у небезпеці. Усі сюди, негайно!
Старійшини і королеви поквапились вилізти зі своїх кубелець, за ними — кошенята. Вони ошелешено позирали на Вогнесерда, що стояв на вершині Високого Каменя. Попелапка, шкутильгаючи, вийшла із тунелю і глянула на Вогнесерда сильним, ясним поглядом. Коли вояк побачив її, табір у нього під ногами раптом перестав хитатися.
— Що відбувається? — гаркнула Одноока, найстарша кішка Громового Клану. — Що, скажи на милість, ти там забув?