Далі записка обривалася, хоч на папірусі ще залишалось вільне місце і чорніла велика клякса, ніби того, що писав, хтось підштовхнув під руку.
Я швиденько перемалював текст у свій блокнот і зайнявся іншим шматком папірусу. Це теж, мабуть, якась чернетка. Літери недбало розбіглися нерівними рядками: дельта, іпсилон, сигма, омікрон… Я перечитав їх знову й міцно потер лоба.
Всі літери були знайомі, але я нічого не розумів. Вони не складались в нормальні, зрозумілі слова. Звичайнісінькі грецькі літери… Але з їх сполучення виходила справді якась тарабарщина, позбавлена будь-якого смислу.
Я склав лише окремі слова: «по-ахейськи», «націди», а ось це, мабуть, «розмішай». Та й вони були якісь спотворені, перекручені, з наче навмисне усіченими закінченнями, тому я швидше вгадував їх зміст, ніж розумів його точно.
Дуже незвичний і болісний стан! Уявіть собі, що ви добре знаєте, як вимовляється кожна літера рідного алфавіту, але розуміти смисл складених із цих літер слів раптом розучились. Стала чужою своя рідна мова!
Таке діялося й зо мною. Зовсім розгублений, я підвів голову і сказав студентам:
— Нічого не розумію… Що за чортівня!
МИ ПІРНАЄМО ПІД ЗЕМЛЮ
Мати переконання — отже бути пильним.
С. Лікок [6]
Мій Олекса покинув свої розкопки й примчав у Москву зовсім очманілий. Завжди такий спокійний, розсудливий, як на мій погляд, навіть занадто повільний, він був сам не свій. Ще б пак, уявіть себе на його місці: відшукав заповітне «писемне джерело», а прочитати його не може!.. Із шістдесяти восьми слів розібрав тільки п'ять.
Увечері ми вдвох сушили голову над цією таємницею. Невеликий, криво віддертий шматок папірусу, списаний упоперек стовбцями нерівних рядків. Літери вицвіли, ледь помітні — недарма його, мабуть, викинули в корзину для сміття. А мій фанатик просто тремтить над ним, неначе це не знати який скарб.
Але, чесно кажучи, я вже поділяв його запал. У мене теж руки засвербіли розгадати цей документ.
— Слухай, а може, це справді якийсь шифр? — припустив я.
— Кому треба зашифровувати якісь господарські поради? — знизав він плечима.
— Чому господарські? Ти що, їх прочитав?
— Ні, але я користуюсь тим самим методом дедуктивного аналізу, в силі якого ти вже мав нагоду переконатися. Дивись, — він схилився над столом, водив олівцем по склу, під яким лежав шматочок папірусу, — бачиш, в кінці четвертого рядка одинока літера «бета», в кінці п'ятого — «альфа», а дев'ятий рядок закінчується літерою «гама». Це, напевно, цифри: 2, 1, 3. Греки тоді позначали цифри літерами. Отже, йде якийсь перелік, опис чогось.
— Можливо, ти маєш рацію.
— Уже є зачіпка. Отже, рано чи пізно ми його розшифруємо…
— Так, це залежить від того, наскільки часто повторюватимуться окремі літери. Чистісінька тобі математика й статистика! І все ж я правий, а не ти: ключ до цієї тарабарської мови треба шукати, як до звичайної шифровки. Ми з тобою перебуваємо зараз у становищі Вільяма Леграна…
— Якого ще Леграна?
— Маестро, треба знати класиків. Едгар По, «Золотий жук».
Я легко відшукав на полиці сірий томик і відкрив потрібну сторінку, не звертаючи уваги на в'їдливий випад:
— Це твій основний посібник по розшифровці невідомих письмен?
— Отже, що зробив завбачливий Вільям Легран? Він підійшов до розгадки суто науково. В будь-якій мові кожен елемент — звук, літера, склад тощо — повторюється з певною частотою. На цьому і засноване розуміння секретних кодів. Знаючи, що в англійській мові найчастіше вживається літера «е», Легран підрахував, яка цифра найбільше зустрічається в піратській криптограмі, і всюди замість неї підставив цю літеру. Потім, знову-таки за законом частоти повторення, він літеру за літерою розгадав усю шифровку й пізнав таємницю піратів: «Добре скло в трактирі епіскопа…»
— Не бачу все ж особливої схожості з нашим завданням, — перебив він мене.
— Слухай, ти інколи буваєш на диво нетямущий! Цю фразу можна зашифрувати так, як зробив піратський отаман Кідд.