Уже в дверях я озирнувся. Лейтенант, зовсім забувши й про мене, й, мабуть, про все на світі, для чогось пильно розглядав дріт крізь сильну лупу. Може, він і справді шукав на ньому відбитки пальців?..
Увечері я проявив плівку, щоб відправити слідчому й фотознімки, зроблені в печері. «Який він був головастий! — мимоволі подумав я, розглядаючи ще мокрі відбитки при зловісному світлі червоної лабораторної лампочки. — Шкода, що череп розсипався. Можна було б відновити риси за методом професора Герасимова. Людину з такою головою не важко було б розпізнати…»
«А що, коли це був стародавній кизилкобінець чи тавр? — подумав я. — Бо стержень з дротом міг підкинути хтось із жартівників, як отой Вася Хариков, що лишив свій безглуздий автограф у печері…»
Коли відбитки просохли, я відправив їх одним студентом у пакеті до слідчого.
За кілька днів знову подумав, що треба було б і самому навідатись до міліції, дізнатися, чи не знайшли вони чогось новенького в печері. Та нова несподівана — вірніше, довгождана! — знахідка відразу примусила мене забути й про цей нерозумний похід у печеру, і про наші детективні пошуки.
Ми нарешті виявили тайник!
Сталося це так. Я разом з Аликом вдруге обстежував залишки фундаменту однієї з колон спаленого храму. Звичайно для цього використовували грубо обтесані брили місцевого каміння. Та коли я постукав молотком по цій брилі, звук відразу показав: у ній є якась порожнина. І справді, коли я всунув лезо ножа в щілину, що виднілась між брилою і мармуровою плитою, яка прикривала її зверху, плита поволі, мовби неохоче, зрушила з місця, відкриваючи темний отвір.
Тайник? Але зараз я якось навіть не дуже радів і хвилювався. Мабуть, тому, що в душі давно чекав цієї миті, твердо був упевнений, — рано чи пізно знайду тайник, нехай заради цього довелося б кілька років перекопувати всю землю серед руїн стародавнього храму. Тепер я просто переконався, що йшов правильним шляхом.
Я засунув по лікоть руку в темну пащу тайника.
Вона намацала щось холодне, металеве. Невже мідна циста, в яких греки як правило ховали й перевозили рукописи, оберігаючи їх від вологи? Серце в мене так і закалатало.
Я поволі витягнув дивний предмет із тайника, й всі навколо зойкнули. Це була… нижня щелепа людини, тільки не справжня, а досить майстерно зроблена, здається, із срібла. Слідом за нею я витягнув ніс — довгий, з характерною горбинкою, теж срібний.
— Що це? Срібний скелет? — вигукнув хтось із студентів за моєю спиною.
Я теж з великим подивом і збентежено розглядав цікаві знахідки. От тобі й маєш: знайти ще один скелет, цього разу срібний!
І раптом згадав про стародавній забобонний звичай: хворий, що вилікувався, іноді офірував богові щось на зразок «макета» тієї частини тіла, яка в нього боліла. Найчастіше такі жертовні дари робили саме із срібла. А жрець, який зробив цей тайник, мабуть, привласнив кілька цінних речей.
Коли нашвидку пояснив хлопцям, вони ніби трохи розчарувалися. Видно, намірилися справді знайти цілий срібний скелет.
Але раптом знову всі завмерли, бо я засунув руку в тайник глибше, по самий лікоть, і витягнув довгождану цисту — позеленілий від часу мідний циліндричний футляр.
«А що, як у ньому нічого немає? — Я раптом так злякався, аж піт проступив у мене на лобі, й довелось його швиденько стерти брудною рукою. — Циста не запечатана, кришка закручена не до краю. А коли жрець не встиг покласти в неї ніяких документів і вони згоріли тієї панічної ночі?..»
Руки в мене тремтіли, поки я відгвинчував кришку цисти, а всі напружено стежили.
Але ось із футляра поволі виповз товстий згорток папірусу. Я гучно зітхнув, і всі навколо теж полегшено перевели подих.
Краєчок трохи зіпсований, відвологлий. Та це нічого. Вже при першому побіжному огляді рукопису я зрозумів: його знову написано грецькими літерами, але зашифровано. Теж не страшно. Рукопис великий, ми його неодмінно розшифруємо!
На ранок я вже вилетів у Москву й просто з аеродрому помчав до Мишка в інститут. П'ять хвилин, поки я чекав його на прохідній, здались мені вічністю… І ось знову ми складаємо таблиці, перекладаємо літери на мову двійкового обчислення. Але зараз ця робота вже йде куди веселіше: адже стільки матеріалів у нас в руках — цілий рукопис!..
Сам директор інституту (він виявився, до речі, зовсім не старим, як я собі його уявляв з розповідей Мишка, а веселим засмаглим чоловіком років під сорок п'ять з хорошою спортивною виправкою) кілька разів заходив до нас і підганяв, допомагав дуже слушними порадами. Схоже, що він теж вечорами займався порівняльною лінгвістикою…