— Гляньте, автограф печерної людини! — урочисто проголошує Михайло, все ж намагаючись пробратись далі вузькою смужкою берега.
При світлі кількох піднятих свічок на мокрій стіні сяє напис кривими білими літерами:
«Вася Хариков і Паша Буравко були тут 10. 07. 62 року. І вам того бажаємо!»
— Годі, рушаймо назад, — сказав я. — Чи хтось із вас теж має бажання залишити тут свій автограф?
Всі досить охоче почали збиратися назад. Але…
— Цікаво було б пірнути в це озеро, — замріяно промовив невгамовний Алик. — Може, печера тягнеться далі?
Певна річ, Мишко зразу ж загорівся.
— Слухайте! У нас же є акваланги, давайте принесемо їх сюди й пірнемо! — запропонував він з урочистим виразом новоз'явленого Архімеда.
Очі в усіх так загорілись, наче аж посвітлішало в печері. Я поспішаю втрутитися.
— Ні, нехай цим займаються спеціалісти, спортсмени-печерники. А ми сюди приїхали працювати на розкопках, а не в підземні озера пірнати. Хто хоче, щоб я негайно звільнив з роботи, — будь ласка!
Мишко почав був огризатися:
— Менше піни, на мене твої заборони не поширюються. Я, брат, вільний козак…
Але я досить переконливо посварився на нього кулаком і твердо сказав:
— Гаразд, кінчаймо балачки. Збираймося назад у дорогу, час уже пізній.
Завдяки позначкам на стінах ми вибралися з печери без ускладнень. Лише в одному місці заблукали в боковий тунель, та швидко помітили свою помилку.
Не знаю, як кому, а мені все ж було страшенно приємно вибратись із цього похмурого склепу на білий світ і вдихнути на повні груди свіжий морський вітерець. Та, здається, й інші теж відчули себе впевненіше й спокійніше.
Один тільки Мишко з властивою йому цапиною впертістю сказав, багатозначно позираючи на мене: — А я все ж якось загляну сюди з водолазним костюмчиком. Цікаво буде попірнати під землею…
Я промовчав. Вирішив серйозно поговорити з ним потім, щоб він або не баламутив мені хлопців, або забирався геть з нашого табору.
Але цього вечора розмова не відбулась: Мишко пішов на танці й повернувся, коли я вже спав. Уранці він не згадував про свій задум пірнати в підземному озері, мовчав і я.
А наступного дня нова незрозуміла знахідка сколихнула наш табір.
Я всіх суворо попередив, щоб, натрапивши на найменші ознаки якихось металевих речей, тканин чи папірусу, негайно припиняли розкопки і викликали мене. Але на цю дивну знахідку натрапив я сам, коли розчищав землю навколо залишків фундаменту однієї з колон храму.
Грубо обтесаний камінь зацікавив мене ледь помітним узором, що майже стерся від часу. Малюнок міг мати й природне походження, — скажімо, залишила вода чи проточив слимак. Ну, а раптом цей орнамент наніс якийсь невідомий художник тавр на камені, що його потім греки використали на будівництві храму? Така можливість теж не виключена.
І все ж, легенько відгрібаючи ножем землю, щоб очистити весь камінь і краще роздивитись на ньому узор, я раптом намацав щось тверде. Почав обережніше розчищати землю в цьому місці — поступово оголився обвуглений, згорнутий в трубочку шматочок шкіри.
Пергамент? Документи могли писати й на пергаменті, він тоді вже був широко розповсюджений.
Мене хтось гукнув. Я не відізвався, намагаючись навіть не дихати.
Тільки дивне відчуття, немов у розкопці раптом стало темніше, змусило мене підвести голову: звідки взялись хмари?
Але то були не хмари. Просто навколо ями зібралися всі учасники нашої експедиції. Вони з мого захоплення побачили: знайдено щось цікаве.
— Що сталося? Чого ви тут скупчились? — розштовхуючи хлопців, пробрався наперед стривожений Мишко. Волосся у нього було мокре, як видно, щойно повернувся з моря.
— Тю, ти живий-здоровий! — сказав він. — А я вже зрадів, думав, тебе завалило ненароком. Давно цього слід було ждати з твоєю одержимістю,
— Що ви знайшли, Олексію Миколайовичу? — перебила його Тамара.
Що я знайшов? Я цього ще й сам не знав. Обережно тримаючи на долоні знахідку, я з допомогою простягнутих до мене рук виліз із ями. Хтось швиденько розіслав на землі носову хустину, я поклав знахідку на неї й тільки тепер почав її уважно розглядати.
Так, безперечно, шматок шкіри, згорнутий в трубку і зверху дуже обгорілий. Мабуть, зразу був засипаний землею і тому не згорів увесь.
Але всередині є ще щось…
Обережно, двома пінцетами, почав я розкручувати згорток. Всередині містилися дві вузькі дерев'яні планки, скріплені між собою під тупим кутом так, що вийшла немовби рогатка. Шкіру було пришито до цих планок міцними волячими жилами.