У регіоні нині транспортний колапс. З одного боку, дедалі менше людей наважуються хоч кудись їхати, а з іншого — через це скорочується кількість маршруток і електричок. У підсумку й ті, хто таки хоче їхати, не можуть цього зробити.
Водій автобуса Харків—Сєверодонецьк:
— Сегодня Сватово конечная. Вчера была Кременная.
— А там, дальше — что?
— Война.
Худорлявий дід, який не може виїхати, матюкається через слово:
— Понаоб’являли «народних республік», а на народ їм начхать!
Дядько з козацькими вусами називає представників «Луганської народної республіки» яскравим словом, яке місцеві, котрі не люблять ЛНР, вживають щодо бойовиків:
— Шелупєнь.
На автостанціях збираються люди з усього регіону. Люди злі, навіть ті, хто зберігає почуття гумору. І починають лаяти «їх». А під час розмови виявляється, що погляди співрозмовників відрізняються на кілька відтінків сірого. Для когось погані «вони» — це нова українська влада, для когось — армія й міліція, для когось — ЛНР. Але як би не різнилися погляди співрозмовників, спільну мову завжди знайти можна:
— «Вони» там між собою ділять гроші та владу, а нам тут дістається.
У багатьох навіть немає конкретних поглядів, за кого вони чи проти кого. Все, що треба людям:
— Коли вони вже нарешті закончать? — кажуть, коли повз проїжджає колона військової техніки.
— Все, что я хочу, это чтобы мои дети не видели БТРов, когда идут в школу, — каже таксист, який начебто і проти української влади, але ще більше не любить ЛНР.
Проукраїнська жінка, член виборчої комісії з Новоайдарського району, каже подрузі:
— Я готова на колінах повзти до одних, а потом на колінах до других, щоб тільки вони прекратили.
Хлопець зі Стаханова розповідає, як другу добу добирається додому попутками, КамАЗами та пішки. Одного разу — з великими очима розповідає він — під Старобільськом проходив пішки через КПП «правосєків». На щастя, пронесло.
Через дві години, втиснувшись у єдину маршрутку за день, я опиняюсь у лігві цих «правосєків».
Шайтан-труба
Під Старобільськом у селі Половинкине — на трасі, що веде на підконтрольний ЛНР Луганськ — дислокується 24-й батальйон територіальної оборони в Луганській області. Це — не військова таємниця.
Але по приїзді в місто відразу починається конспірація: є «свої» таксисти й «не свої». З «не своїми» їхати не треба, хоч і так усе місто знає, де батальйон. Володимир Григоренко, координатор старобільського Євромайдану, організовує мені «свого» таксиста Андрія з золотими зубами, який наполягає, щоб я нічого йому не платив.
— Только пусть блымнет фарами, — попереджає Іван із батальйону. — И очень медленно едет.
На вході мене зустрічає чоловік у бандані, але я вже знаю його позивний, і мене проводять за барикади.
Батальйон не має брендової назви типу «Донбас» чи «Азов», лише номер. Можливо, тому, що підпорядкований не МВС, а Міноборони. На моє запитання, як же без бренда, Іван поважно відповідає:
— Потому что мы выполняем свои задания, нам пиар ни к чему.
(Наступного ж дня після нашої розмови 24-й батальон вигадає собі назву «Айдар», а згодом стане одним із найбільш відомих.)
24-й батальйон дисклокується в колишньому ковбасному цеху. Дуже мальовниче місце. Не менш мальовничі — самі військовослужбовці. Батальйон складається наполовину з мешканців Луганської області, наполовину — з людей з інших областей, але практично всі — євромайданівці. Луганчани — давні активісти відомих громадських організацій. Просять змінити імена, бо в багатьох на півдні Луганщини залишилися сім’ї. Бояться, щоб не вирахували.
— А «правосека» у нас нет ни одного, — сміється хлопець у тель-няшці з «калашем» через плече. — «Правый сектор» разлагается изнутри из-за аморального поведения.
На більшість запитань відповідає лише комбат, підполковник Сергій Петрович Мельничук, якого тут називають Петрович. Батальйон почали формувати, як партизан, — в лісах. Більшість становлять мобілізовані Міністерством оборони добровольці. Попри босяцький вигляд, усі вони є офіційно військовослужбовцями. (Ця заява Мельничука потім виявиться неправдою: багато «айдарівців» ніяк не оформлені й станом на початок 2015-го. — Авт.)
Після інтерв’ю та екскурсії по території мене годують юшкою в казармах.