— Почав давати знаки... ну як, по факту це були крики, що поранений. Вколіть мені знеболююче, бо я не доїду. Якби я втратив свідомість, то ймовірність того, що мене б довезли, була б набагато менша. Особливо на БМП, я би просто злетів. Водій БМП не скидає швидкості, бо він знаходиться під вогнем. Заборонено зупинятись.
Тарасу на ходу вкололи знеболювальне, на блокпосту перев’язали, потім довезли з-під Щастя до Старобільська, де першу операцію провів хірург «Айдару»:
— Руслан. Йому самому кінчик носа відстрелили.
Ефка в руці
На запитання, що з пережитого було найважче, Тарас замислюється. Починає говорити — не про себе. Спершу збивчасто, а потім дедалі швидше він говорить про цивільних:
— У цьому найгірша трагедія... Війна — дуже брудна штука... Вискакує якийсь, вибачте, довбо**б... А хто знає, хто він? Кажеш йому. А воно все одно лізе... Бог суддя, і все одно... Якось розказували, в одного, і вроді цивільні номера машини, і машина без зброї — а ефка (граната Ф-1. — Авт.) в руці... А ти стоїш на блокпосту і знаєш, що це не просто твоє життя — за тобою батальйон... Я вважаю, що там місцеве населення все попереджено й вони мають змогу покинути ту територію, їм не перешкоджають... Їх можуть залякувати, але їм не перешкоджають. Досі з Луганська можна поїхати. На автобус чи поїзд — і проїхати геть. Я вважаю, що потрібно сказати, що: два дні, всьо, люди, ховайтеся в бомбосховищах, інакше ми не відповідаємо. І почати реально знищувати... Треба почесному ввести воєнний стан... І тоді — ти за замовчанням ворог.
Навіть якщо ти дитина. І тоді знімається відповідальність повністю моральна і юридична з військових... Хоча практично ми робимо все правильно. Ми робимо за законами воєнного часу... Ми діємо максимально лояльно. Ми нікого не чіпаємо, ми ніколи не стріляємо в сторону житлових будинків, ми, навпаки, стараємося відтягнути вогонь на себе, відійти вбік...
Тараса перепиняє прихід знайомої, яка занесла малини та смородини. Це його відволікає. Через кілька хвилин він повертає обличчя до мене, вже іронізуючи:
— А то люди вірять, що ми у Щасті стріляли в усіх чоловіків... Що ми якийсь елітний підрозділ... Люди вірять в це. Приходиш у Щастя, питаєш: «Що, реально відстрелювали?» Вони такі: «Ну що ви, дурні зовсім?» А питаєш: «А ви вірите, що у Слов’янську спец-снарядами стріляють і випалюють будинки?» — «У-у-у, віримо». Отакі люди, просто.
І всьо, повисла
На каталці привозять худого чоловіка, у якого в плече та передпліччя встромлені металеві прути. Рука зафіксована металевою конструкцією. Передпліччя перемотане.
Чоловік швидко встає з каталки й піднімає брови, апелюючи до всіх присутніх:
— Сказали б мені з утра, що ні пить, ні їсти.
Санітарки щось винувато кажуть і виходять.
Худий чоловік знизує плечима. У нього світлі очі.
Це Микола Боровин, 43-літній сільський фельдшер з Тростя-нецького району Вінниччини. Йому мали робити чергову операцію на роздробленому передпліччі, але не попередили, щоб не їв. Тепер треба чекати: поки що не можна робити наркоз.
Миколу разом із кількома знайомими фельдшерами з району призвали на початку квітня. Він сержант запасу. Показує радянський військовий квиток: демобілізувався в 1991 році.
З бази в Житомирі вінницьких фельдшерів спершу відправили до військових у Генічеськ на Херсонщину — тоді саме боялися вторгнення росіян з боку Криму.
— А вже потім звідти, колонами, стали відправляти на Донбас.
Микола щойно потрапив у Донецьку область — і колона, в якій він їхав, потрапила в засідку під селом Крива Лука Краснолиманського району. Це за 15 кілометрів від Слов’янська.
— Я одного замотати вспів. Замотав ногу, дивлюсь, треба мотати ще й руку. Ті тоді вже не стріляли. Вони довго не стріляють. Нападуть, постріляли. Наші почали відстрілюватись — ті й притихли. Я перев’язую раненого, і тут одиночний — фах! І всьо, повисла.
Микола киває на поранену руку. Він обережно притримує поранене передпліччя кистю здорової руки.
— І вже кістки стирчать. Кричу: «Женька! Йди мотай уже мені!»
Микола легко усміхається.
— Хуже всього (скоріш за все), снайпер. Бо одиночним... І так здалеку, щоб обидві кістки перебити, з автомата... — Він із сумнівом хитає головою.
Микола, перев’язуючи пораненого, був із лікарською сумкою, з намальованим на ній хрестом. І Микола, і Тарас вважають, що снайперам бойовиків окремо доплачують за виведення зі строю медиків і офіцерів. Тарас каже, що в «Айдарі» через це медики й офіцери ходять у бій без розпізнавальних знаків.