Бородай внезапно появился в Донецке 16 мая, после «референдума», именно он привел в город под своим патронажем батальон «Восток». Сегодня можно сказать, что этот москвич сместил с лидерских позиций дончанина Пушилина. Где находится штаб-квартира «премьер-министра» ДНР — неизвестно, но точно не в здании ОГА. Сам Бородай больше похож на полевого командира, чем на политолога. Во время пресс-конференции несколько дней назад «премьер» был сдержан, дипломатичен, на вопросы о расколе в руководстве ДНР отвечал неохотно. Из него удалось выдавить фразу: «Конфликта с Пушилиным у меня пока нет». Чувствовалось, что акцент сделан на слове «пока». На самом же деле очевидно, что Бородай — представитель силы, которая уже поглотила мечтательного, но не самого уверенного в себе строителя финансовых пирамид. И не только его.
Проект «Донецкая народная республика» близится к завершению. Несостоявшаяся республика стала отдушиной для людей, которые часть своей жизни провели как бы в подполье. В любом обществе есть неудачники, живущие в иллюзиях, состоящие в маленьких организациях, пишущие по ночам какие-то концепции. Большинство из них вряд ли всерьез рассчитывают воплотить их в жизнь. И вдруг! Николаю Солнцеву пригрезилось, что он явил миру новую идею. Андрею Пургину показалось, что он создает суверенное государство, а Денису Пушилину — что он им руководит. Люди из маргинального подполья поверили, что теперь смогут диктовать свои правила восьмимиллионному населению. Что создадут свой собственный город Солнца, свергнут олигархов и политиков... Но длилось это недолго.
Теоретически ДНР все еще существует. Но за пределами ОГА игра идет по другим правилам. После того как на улицах Донецка появились серьезные люди с оружием и начались перестрелки, «Донецкая народная республика» живет лишь в головах уцелевших мечтателей, которых никто даже толком-то и не охраняет. Да и есть ли они сами? Вокруг администрации разобрали баррикады, в здании нет людей, а на одиннадцатом этаже больше не проходят заседания. Оружие поглотило идеологию.
Екатерина Сергацкова, «Фокус» июль 2014
Обстріл під Зеленопіллям. Від першої особи
26-річний капітан Олександр Скрипка — кадровий офіцер, командир танкової роти у складі 72-ї бригади.
Чоловік вижив після обстрілу «Градами» під Зеленопіллям 11 липня. Того дня, за офіційними даними, загинуло 19 військових і було поранено 93. Свідки називають більші цифри.
За тиждень до нашої розмови Скрипці видалили малу гомілкову кістку. Олександр сподівається знайти гроші на лікування за кордоном: тоді, можливо, все-таки зможе ходити, як раніше.
Скрипка розмовляє тихо й дуже культурно:
— Ні, ви мене не втомлюєте. Навпаки, що більше я з кимось, то більше відволікаюся від болю.
Прямим текстом: хтось здав
— 10 липня я отримав наказ знятися з блокпоста, де стояв, і супроводжувати колону. Їхали дуже повільно. Коли через 15 годин доїхали до Зеленопілля, нас вишикували в три шеренги. Це ну... настільки неправильно!.. Ну, але ми ж туди приїхали всього на дві години, тільки поповнити боєприпаси й паливо.
Але тільки-но заїхала остання машина нашої колони — почався обстріл. Стріляли точно. Нас чекали, щоб знищити максимум техніки. Тим більше, нас поставили в кучу. То єсть, хароша цель. Карочє, такі справи. Прямим текстом можна сказати, що хтось здав.
Найстрашніше, що я бачив у житті, це коли закінчився обстріл. Обгоріла техніка, обгорілі тіла — навіть не тіла, а шматки тіл.
Знеболювальне майже не допомагає
— Нас, командирів, відкликали порішати про боєприпаси і паливо. І тільки я відійшов від танка — почалося.
Перший вибух був — як від мене до отого зданія (20—30 метрів. — Авт.). Бачу — переді мною хтось тікає. В окоп пригає. А ми йшли між машин. Я пригаю під машину. І тільки хочу залізти глибше — другим вибухом мені осколок прямо в ногу.
Сознаніє я зразу не потєряв. Зразу таке ощущєніє, наче кип’ятком ногу облили повністю. У мене отут рана 25 на 10 сантиметрів. І ще багато малих осколків.
Скільки длівся обстрєл, я не знаю, бо потім почали взриватися боєкомплекти в наших машинах. Одна взірвалась, по цепочкє — третя, четверта... Я не знаю, скільки я там лежав. Потім хтось мене замітив, слава богу, витащили з-під тієї машини.
Знаєте, коли такі рани — знеболювальне майже не помагає. Я ще під машиною собі сам вколов. Я ж просив знеболююче. Люди біля мене сначала не давали — боялись, може їх поранить. Потом дали два. Я вколов, але не сильно помагає, скажем так. Та даже і щас не кожне знеболююче помагає. Через раз. Як каже доктор, там є чому боліти.