Між іншим, більш ніж половина жителів Семенівки розмовляє українською мовою чи суржиком.
«Саме страшне — це проволока»
Щоб подивитися на реакцію, одного разу я заявляю двом жінкам:
— Але дехто каже: «Чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів?»
Дві жінки за це ледь не зіштовхують мене з високого ґанку:
— Хто підтримував? Вони самі по собі, ми самі по собі!
— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?
Практично весь мікрорайон тепер стверджує, що з бойовиками навіть не спілкувались:
— Кто их поддерживал, тот был уже среди них, когда в Семенов-ку пришли. Ну, здороваешься, если знакомый. А большинство — сами по себе. Мы ни за что пострадали. Я убежала в первый же день, как стрелять начали.
Семенівка постраждала від обстрілів, бо у психлікарні та школі базувалися сепаратисти. Лєна веде нас у розбомблений дитсадок по сусідству. Вона працювала тут медсестрою.
— Надо ж было назвать детсад «Белочка», — каже вона. — Вызываем как-то такси, говорим: «Пожалуйста, машину к “Белочке”». — «А где это?» — «Та возле психбольницы». Там положили трубку.
Потім вона веде нас із фотографом у психлікарню. Теоретично тут розміновано, але йти за Лєною страшно. Пів-Семенівки розповідає історію, як у психлікарню, яка вважалася розмінованою, приїхала бригада електриків. Один зробив необережний рух — йому відірвало руку.
— По обочинах ми взагалі боїмося ходить. Там ніхто не розміновував. Саме страшне — це проволока, — підбадьорює нас Лєна, вкотре перескакуючи з мови на мову. — Моя подруга пішла нащипати корму попугаю. Зачепила ногою. Добре, воно розтягувалось. Вона акуратно зняла, визвала саперів. Шість мін!
Розповідаючи нам про це, Лєна веде всередину психлікарні. Двері без ручок, але Лєна вміло відчиняє їх імпровізованою відмичкою.
Ми ходимо по дитячому відділенню психлікарні. Малюнки та іграшки на тлі розвалених стін.
«Скажемо так, наші»
— Ті бандіти отам засіли, й не викуриш їх, — згадує стара баба Маша. — Вони по армії, армія по них. Ну і нас зацепило.
— А помагає вам хто?
— Сама роблю... Кошка он не хоче помагать, — показує баба Маша на хвостату подругу.
Інша стара, усміхнена баба Ліда, ходить по подвір’ю в теплих шкарпетках, без взуття, і показує свої вибиті вікна.
— Приходила якась комісія, заміряли — та й пошли. Ніхто не помагає, ніхто.
Не тікали під час обстрілів переважно дуже старі люди. Наступний, до кого ми приходимо додому, — Тихон Борисович.
У «дєдушки» (він називає себе так) єдиний золотий зуб, і «дєдуш-ка» постійно сміється. «Дєдушка» життєрадісний: йому лише вибило кілька шибок. Якось міна упала прямо біля подвір’я, але не розірвалась.
— А чо я буду тікать, мені й так умирати скоро, — каже 82-річ-ний Тихон Борисович і сміється. — Ми з бабою написали список телефонів, — показує він. — І каждий раз, як лізли в подвал, клали записку: «Ми в підвалі» — і список, кому звонить, якщо нас будуть відкопувать, — йому і це здається дуже смішним. — А шо? Я двє войни пережив. Отєчєственну і цю. Тільки в Отєчєствєнну всьо понятно було...
Я думав, «дєдушка» почне говорити про політику, але він — про тактику:
— Там бомбили, а потім шла пєхота в наступлєніє. А тут одні бо-о-омблять, другі бо-о-о-омблять. А потом ніхто нікого не трогає. Зачєм бомбить тогда? Только разрушеніє.
Тихон Борисович називає бойовиків: «скажемо так, терористи», українську армію: «скажемо так, наші»:
— І шо інтересно. Єслі сначала, скажемо так, терористів і под-держував хтось — то потім отношеніє перемінилось і всі їх стали нєнавідєть. Тому що ну не вийшло у тебе — ну, смирись і одойди, не муч людей.
«Морський бій. А-5? Мимо!»
Наприкінці довгої розмови Тихон Борисович підморгує:
— Але коли кажуть, що, скажемо так, наші не іспользують «Гради» — то брехня. По Семьйоновці три раза стріляли. Я бивший міномьотчик, так от, із міномьотів таким залпом не удариш. Уже невозможно щитать удари: отак: бах-бах-бах-бах-бах. — Тихон Борисович весело сміється.
Багато хто в Семенівці лише після довгої розмови визнає, що стріляла по них таки українська армія, хоча провокували бойовики, які першими стріляли по позиціях армії на Карачуні та красноли-манському повороті.
— Я понимаю, армии дали квадрат, они и бомбят. Но мирному населению от этого не легче, — каже Лєна. — И почему такие сильные промахи? Почему не было никакой разведки? Да приди ты под видом мирного жителя. У нас спроси. А то это напоминало морской бой.
Лєна показує розвалений будинок за 300 метрів від психлікарні й повторює: