«Движимый глубокими чувствами»
В «Ізоляції» мене допитувала людина, яка відповідає в МГБ за антидиверсійну роботу. Основне, що їх цікавило, — чи мене залякали, чи мені заплатили. Вони думають, що «правосєки» могли залякати мою сім’ю. Слідчі абсолютно вірять у міфічні речі. Що в уряді нацисти, й водночас... геї. Хоча їхня термінологія, звичайно, «п***си».
Абсурдності додавав факт, що все відбувалося в арт-просторі «Ізоляції».
Протокол допиту вела жінка у стилі вамп, яка потім стала керівником слідчого відділу МГБ. На якомусь етапі було страшно і смішно водночас. Мене підганяли, щоб я говорив швидше: «Ты такой умный, статьи пишешь — почему ты не можешь ответить на самый простой вопрос: кто тебя сюда прислал?!»
Я пояснював, що співпрацював з іноземними журналістами, але не маю стосунку до організації цього Майдану.
«Ну, а з ким із журналістів співпрацював?» — «Ну, з Аль-Джазірою». Вони: «С Аль-Джазирой?! А ты знаешь, что Аль-Джа-зира в ДНР признана террористической организацией?!» Я: «Не-не-не, не с Аль-Каидой...» Тут вони самі почали сміятись.
А ця дама у стилі вамп, яка вела протокол, дописувала від себе. Питали, чому я фотографував готель «Ліверпуль»? Я пояснюю: «Несколько лет назад, когда я был в Донецке с девушкой, останавливался в этом отеле...»
Дивлюсь, вона пише: «Движимый глубокими, неудержимыми чувствами... » Я: «Ну що це за стиль? Я так не казав. Ну що за дешевий роман?» І взагалі все виглядало, як дуже дешевий роман про агентів.
Бій за шампанське
Під час мого перебування в «Ізоляції» постійно гриміло. Часом це були постріли, але переважно гуркіт металу, який пиляли на брухт. Одне з основних джерел економіки ДНР — здача металобрухту (хмикає).
Одного разу до нас у камеру посадили чотирьох «оплотівців», яких МГБ заарештувало, бо в них не було дозволу на перевезення металобрухту. Потім цих «оплотівців» приїжджали визволяти з зеніткою — зав’язалася перестрілка між МГБ й «Оплотом».
Був інший випадок, і знов перестрілка між собою. МГБ відбило десь дві фури шампанського. Приїхав, здається, той таки «Оплот» — відбивати шампанське. Знов із зеніткою. Один ув’язнений, скориставшись перестрілкою, тоді втік.
Перестрілка тривала добу. Як ми дізналися пізніше, було подвійне кільце: «Оплот» оточив базу МГБ, а ззовні «Оплот» оточив іще якийсь підрозділ. Усе завершилося переговорами за шампанське. Облогу було знято. Кому дісталося шампанське, не знаю, але в «Ізоляції» його не виявилося.
«Чтобы не было п***сов»
Під час допитів я сказав, що спілкувався з колишнім послом США в Москві, посла цікавило: «Чого взагалі люди в Донецьку хочуть?»
До мене потім прийшов начальник і виклав доволі чіткий перелік. «Чтобы в Донецке не было ни американцев, ни украинцев. Чтобы не было п***сов. Чтобы не было болонской системы образования. Чтобы в СМИ не было секса, рекламы». І так далі — доволі стандартний перелік вимог нацистів. Але у них це асоціюється з антинацистською боротьбою.
Звісно, тоді я у відповідь не став казати, що вони виглядають нацистами, але ця думка регулярно відвідувала мене. Звинувачуючи Київ у нацизмі, вони значно далі просунулись у втіленні нацизму в реальне життя.
Зокрема, в організації цієї в’язниці.
Камера «люкс»
Спершу мене тримали в доволі комфортній камері. Воду давали в баклажках. У туалет також можна було ходити в баклажки. Але потім привезли жінку похилого віку, їй кілька годин не давали вийти в туалет. Підійшла знайома мені МГБшна жінка зі схильністю до дешевих романів, запитала, як я. Кажу, я-то нормально, але от не випускають жінку і з попереднього дня не годували.
Через хвилину прибігає тюремник. «Кто тут п**дит, что неделю не кормили и в туалет не водили?» — «Я так не говорил, но вот женщина сидит который час...»
Жінку вивели в туалет, але мене через годину перевезли в так званий «люкс». Це щось на кшталт кладовки два та три метри, висотою метрів вісім-десять. І п’ять ярусів полиць для інструментів і плакатів. Там зберігалися плакати радянських часів — антиалкогольні, безпека праці...
Й на цих полицях без матраців ми спали. Нас було десятеро — здебільшого місцевий «спецконтингент». Споживачі наркотиків. Був один, який перебував на замінній терапії, але йому не давали ліків. Один був дуже сильно побитий. Три доби, які я перебував там того разу, він постійно стогнав.
«Люкс» — це штрафкамера. В ній не було вікон, не було кисню. Була п’ятисантиметрова щілина під дверима, до якої ми по черзі підходили дихати.
Коли я зайшов, це виглядало жахливо. Уяви собі, десять людей набиті на полицях у півтемряві. Це було страшно.