Але там були дуже цікаві люди. Я з усіма привітався за руку. Потім нас нормально погодували, а для цієї камери «нормально» було, якщо дали що-небудь їсти, бо доти їх декілька днів не виводили, не годували.
Наступного дня у нас майже закінчилася вода. Й усі баклажки були наповнені сечею. В цю камеру майже не заходили тюремники.
«Жертви бабушок»
Затримані ділилися на декілька категорій. Перша — жертви «боротьби з наркоманією», як цю боротьбу уявляє МГБ.
Другі — бізнесмени. До речі, вийти можна було за хабар. Був один хлопець із магазину спецодягу. Потім він вийшов — дивимось, і вже всі тюремники одягнені (сміється).
Був один співкамерник, ми стали друзями. Він подарував мені авіакомпанію. Я тепер власник авіакомпанії (сміється). Спершу я подумав, що це жарт. Але то серйозна людина. Я коли вийшов, перевірив — авіакомпанія існує. Я йому в камері подарував у відповідь зубну щітку.
Треті затримані — місцеві, що виглядали як шпигуни-навідни-ки-коректувальники. Одного взяли за те, що він подавав сигнали літакам (сміється). Коли вимкнули електрику — він ходив по хаті з ліхтариком.
Місцевий телеканал постійно крутить телефон гарячої лінії. Й останні кілька тижнів серед затриманих було багато, як ми їх називали, «жертв бабушок».
Наприклад, були дівчата, які надто голосно слухали музику, чим не сподобалися якійсь бабулі. Причому коли їх приходили забирати — вони надто голосно слухали вже якийсь гімн ДНР. Але їх привезли, й вони добу тусили в нашій камері.
Практично всі, кого утримували, голосували за ДНР. Треба зробити примітку: це умови камери, свідомість параноїдаль-на... Але, думаю, більшість і справді щиро голосували за ДНР. Хтось міг казати, що те, що відбувається з ними, — «перегибы на местах».
«Не надо меня менять — отпустите меня»
Одного разу мене допитував ФСБшник. Мені віддали всі речі й начебто везли звільняти. А привезли на допит. Там розмова була коротка: чому про мене міг питати міністр оборони України? Я сказав, що не знаю — не військовий, не служив і не маю стосунку до української армії чи української адміністрації.
Потім у МГБ заявили: «ФСБ не хочет тебя брать». Не знаю, що це означало. Почали заявляти, що «Украине ты тоже не нужен».
Тоді зам по МГБ запропонував співпрацю з Ше№"№8 — до речі, одні «аналітики», які мене допитували, самі раніше відсиділи, а потім перейшли на той бік.
«ФСБ ты не нужен, Украине ты не нужен — так не хочешь ли ты, мальчик, поработать на ^еКешэ, будешь нашим королем. Мы тебе хорошо заплатим». До питання, «насколько хорошо», ми не дійшли, бо я кажу: «Подумайте сами. Ну, кто поверит мне? Давайте не будем этого делать». — «Но ведь украинская сторона отказывается тебя менять». — «Так не надо меня менять — отпустите меня. Я не воевал, я не убивал».
Це не справило на нього враження, відвезли мене назад в «Ізоляцію» й утримували ще кілька тижнів — у значно жорсткіших умовах. Припускаю, що їм не сподобалася моя відмова співпрацювати.
Я оголосив голодування. Це багатьох дратувало.
«Вы же понимаете — молодая республика»
«Ізоляція» була поєднанням тюрми й бази для бійців. Коли базу почали згортати — ми сподівалися, що згорнуть і тюрму.
Коли мене нарешті звільняли, то звільнили майже всю камеру. Нас вивели начебто на шмон. І тих, хто довго перебував, посадили у військовий мікроавтобус і повезли в колишнє КРУ, де було МГБ.
Людей почали допитувати. Мене останнього. Це була та сама женщіна-вамп, керівниця слідчого управління МГБ.
«Я вас уже допрашивала. Ничего на вас найти не удалось. Такая произошла ошибка. Но вы же понимаете — молодая республика. Мы вот приняли уголовный кодекс...»
Я почав ставити їй запитання. Це перетворилося ледь не на інтерв’ю. «А суд, может, у вас когда-нибудь возникнет? А то сорок восемь дней — что значит ошибка?»
«Вы же объективно освещайте то, что здесь происходило». Я: «Канэшна!» (Посміхається.) Об’єктивно визнаю, що в останні тижні ув’язнених значно менше били.
У нейтральній зоні
Я кажу: «У мене тут нікого немає. Ви мене відпустите з тим самим українським паспортом — як я перетну блокпости?»
«Мы вам предоставим конвой». Я не хотів конвой (посміхається). Я вже їздив із конвоєм начебто на «звільнення», яке виявилося допитом ФСБ.
«Ну хотите, есть местные, они проходили по делам и о вас спрашивали». Знайшов телефон місцевої людини, яка допомагала міжнародним журналістам у Донецьку. Людина була дуже здивована й не була впевнена, що це я. Вона поставила мені кілька запитань, ідентифікувала мене. Через 5 хвилин передзвонила й погодилася під’їхати.