Один за одним бібліотекарі сходили на приплав. Мов з хреста зняті, бігме! Безмовні, страшенно здивовані, з тремтячими від тривалої напруги м’язами, вони важко ступали на приплав, що міг абиякої миті завалитися. Коли з п’ятої баржі вийшов Фенбрус Лодд, дерев’яні палі, вгрузлі у мул, гучно зарипіли, а сам приплав лиховісно затремтів.
— Розвантажити баржі! — зикнув Великий Бібліотекар, перекрикуючи хор стомлених стогонів та ремствувань. — І то чимхутчій!
Бібліотекарі кинулися виконувати наказ, їм допомагали привиди і купка кремезних нетряків, тож упоралися швидко. Їм допомагали Рук, а також Маґда з Ксантом, які з невимовною насолодою поскидали свої чорні хламиди і віддали їх на поталу бурхливим водам Крайріки. Коли на платформу Багнищанської застави перенесли останнього небесного човна та летючого аналоя, приплав із гуркотом пішов під воду, а разом з ним у чорнильній пітьмі Нижнього міста зникли й порожні баржі.
Уся вчена рада в оточенні Феліксових примар зі смолоскипами в руках зібралася насеред помосту. Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, стояв поруч Ульбуса Веспіуса, Професора Світлознавства, третьою біля них стояла Варіс Лодд. Кулькап — він ще ніколи не виглядав таким старим та виснаженим, — сидів у центрі на стовбурі з фігурним різьбленням. Великий Бібліотекар, що стояв поруч, підніс руку, закликаючи до тиші.
— Кохані мої бібліотекарі! — Голос його не втратив ані крихти своєї моці та поваги. — Дякувати Землі й Небу, ми зробили те, що зробили. На нас іще чекає довга подорож, але нам неабияк поталанило, що ми поділятимемо всі знегоди з добрими нижномістянами. І дякувати за це як ми, так і вони, повинні… е-е-е… бачиться, вони відомі як Примари Осип-Міста! А також — їхньому ватажкові…
На світло від смолоскипів з темряви виступив Фелікс, і городяни не забарилися криками та вигуками висловити своє вдоволення.
— Авжеж, — вів далі Фенбрус, — їхньому ватажкові, який… Як тебе звуть, мій юний відважний друже?
Погляди Фелікса та його батька зустрілися. Фенбрус часто-часто закліпав очима. Мимоволі роззявив рота…
— Фелікс?… — ледь не задихнувся Великий Бібліотекар. Фелікс усміхався, а все його обличчя виражало напружене очікування. Хлопець розпростер руки, щоб обійняти батька.
По Фенбрусовій щоці покотилася сльоза.
— Я… я… не знаю, що й казати… — Великий Бібліотекар збентежено почервонів. Він гучно відкашлявся і доволі стримано поплескав Фелікса по плечу.
Запала ніякова тиша. Обличчя Феліксове видовжилося.
Невже це правда? думав він. Така жадана зустріч, через стільки років, зустріч, якої він боявся і заразом прагнув… І тільки поплескати по плечу?
Варіс кинулась до брата, обняла його, але Фелікс, немовби нічого не помічав, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Вираз болю в хлопцевих очах змінився розчаруванням.
— Кохані мої книжники, городяни та привиди, — забринів Фенбрусів голос, дужий та виразистий, як і перше. — Наша подорож буде довга й нелегка, та якщо ми докладемо всіх зусиль і не покидатимемо одне одного в біді, то наостанок матимемо законне право розпочати все з чистого аркуша — цього разу вже не як бібліотекарі, городяни чи привиди, а як вільняки — мешканці Вільних галявин — раз на все!
Рук улився в загальний потік, городяни підіймали свій крам, бібліотекарі завдавали на плечі спаковані бесаги і займали сорокушачі тарадайки, а привиди з запаленими смолоскипами лаштувалися до затяжного марш-кидка Великою дорогою Багнищем.
Рук, Маґда, Ксант і Фелікс опинилися в одній шерезі. Фелікс був чорний, як туча, і не мав ані найменшого гумору до балачок. Усі четверо мовчки пробиралися в голову колони. А коли, поминувши порожню кокардну будку, вийшли на саму Дорогу Багнищем, Рук спершу вражено ахнув, а тоді радо закричав.
Попереду, просто в нього перед носом, його друзі блукай-бурмила несли Боксів паланкін.
— Віг! Бурало! — загукав Рук. — Бемеру! Ґало! Віра-лова. Ве-ве віґа! — Ви несете гору. Хай вас хтось підмінить!
Та щось тут було не так. Блукай-бурмила видавалися глухими до його переливчастих вітань і повільно, шкопиртаючи, тюпали собі далі Дорогою Багнищем.
Колихнулися штори паланкіна. Усе гаразд, друзі мої, — озвався у Рука в голові крижаний голос. — Ідіть куди йшли…
Рук повернувся до Фелікса і схопив його за плечі. Але очі в тамтого були як шкляні.