— Усе гаразд, — мурмотів Фелікс. — … Ідіть далі куди йшли…
— Ні! — заволав Рук. Бін ухопив Феліксову абордажну кітву і пожбурив нею просто в паланкін. Гак уп’явся в дерев’яний верх, і Рук, туго натягнувши линву, намотав другий її кінець на бильця Дороги Багнищем.
Блукай-бурмила несли паланкін далі, а линва напиналася чимраз тугіше й тугіше, аж поки трісло розщеплене дерево і дах зірвало. Блукай-бурмила бебехнули на паланкін, зім’явши раму та пообламувавши ручки. Рук, а за ним Маґда, Ксант і Фелікс — кинулися до паланкіна.
— І що воно на мене найшло — ума не доберу, — озвався Фелікс, труснувши головою.
— А я, здається, розумію, — мовив Рук, — хоч до кінця й не певний. Бачиш, у цьому паланкіні на Кулькапів загад Вокса мали перенести до безпечнішого місця…
Блукай-бурмила саме підводилися з землі, трусячи головами і голосячи тихесеньким переливчастим йодлем.
— Віга-вуга-лура, — пробуркотіла Вемеру, чиї пальці дрібно тремтіли. Сон похмурого лісу опустився, наче туман.
— Ве-ве, вугра. Луг-віг, — додала Ґала і здригнулася. Моя тяма уже вертається до мене. Переді мною тільки відляски, що їх відносить вітром.
Рук заспокійливо поплескав ведмедів по спинах.
— Вег-віг. Вігера, віра, ве-ве, — проспівав він і доторкнувся пучками до своїх грудей. Не бійтеся. Ваш хід сновид не заподіяв ніякої шкоди, о друзі мого серця.
— Воксе? — пробурчав хтось іззаду. — Воксе, це ти? Ми виконали свою обіцянку, але ти все одно не облишив думки знищити нас! Ганьба!
Худорлявий Кулькап у супроводі Високого Радника наблизився до ведмедів, згурмлених навколо потрощеного паланкіна. Кулькап стояв, переводячи бентежний погляд з ведмедів на паланкін і назад.
— Ой, лишенько, — промовив він, ледь осміхаючись. — Бачиться, тут сталася пригода. Хтось потерпів? Ні? А ти як, Воксе?
Кулькап відкинув важку завісу, під якою ворушилося щось вельми громіздке. У паланкіні сиділа Вогнецвітка Хитродум, тримаючи в дебелих руках ошелешеного духоблуда.
— Бурштинчику, коханий, погомони зі мною, — кудкудакала вона. — Озвися-бо до мене!
Рук відв’язав линву від поручнів Дороги Багнищем. Коли він знову глянув на Нижнє місто, його вже майже все поглинув чорний вихор. Та й квит! подумав він, і важкий камінь, що лежав у нього на душі останні кілька днів, неначе з неї спав.
Він знов був з найдорожчими друзями — Феліксом, Магдою, блукай-бурмилами, навіть Ксантом — а попереду на нього чекала найбільша в його житті пригода.
Він так міцно вчепився в поручні, аж побіліли кісточки пальців. Чи то, бува, не Палац статуй завалюється ген там?
Коли він урешті знов обернувся до переселенців, на його обличчі вже грав усміх. Повз нього нескінченною вервечкою по Дорозі Багнищем проходили городяни, бібліотекарі, Примари Осип-Міста. — Вільняки, — муркнув Рук, проводжаючи їх поглядом.
— Бурштинотоп, — прошелестів самими губами Бокс, коли відкрилася вся жахлива правда.
— Я трохи дала йому своїх особливих ліків, а він намовив Худайла підлити їх у твоє забудь-зілля, соколику, — всміхнулася Естера. — А тоді він узяв твій паланкін. Вогнецвітка упрохувала мене поїхати з ними, — провадила гобліниха, — але я сказала, що краще залишуся. — Бона знов усміхнулася, її обличчя якось чудно зморщилося. — Я не покину тебе, голубчику. Нізащо.
Палац здригнувся: ще одна опора загуркотіла в бурхливий потік. Уся західна частина будівлі зруйнувалася дощенту, й у великих тріщинах та стінних виламах тільки завивав вітер та плющав дощ.
— Зрадили, — миркнув Бокс. Бін упав і схопився руками за голову. — Зрадили! — і його огрядне тіло затіпалося у нестримних риданнях.
Естера сіла біля Бокса, взяла його руку, намацала живця. Над головою розкололася стеля, і водяні цівки перетворилися на водоспад. Нараз Боксові ридання вщухли. Бін глипнув угору, звузивши маленькі очиці до вузеньких, безжальних щілинок.
— Ти, — промурмотів він. То ти дала Бурштинотопові якісь свої особливі ліки…
— Ваша правда, голубчику мій солоденький, — відказала Естера, відкорковуючи пляшечку з етикеткою «Забудь-зілля Особлива суміш».
— Себто, — вичавив Бокс, — ти знала про його задуми — і не сказала мені!
Естера схопила Бокса за тремтяче м’ясисте підборіддя і стиснула його мов обценьками.
— О-о-о-у-у-у! — заверещав Бокс, намагаючись відмахнутися від гоблінихи тлустими руками.
— Авжеж, не сказала вам, моя радість, — проспівала Естера і приклала пляшечку до роззявленого Боксового рота.