— Отак, голубчику мій, — підохотила Естера. — А тепер берися за линву — і цуп. Цуп щомога. І не спиняйся, поки не будеш нагорі. Не можна допустити, щоб колба вистигла. А то шкло всередині запітніє, і тоді…
Рук проковтнув давкий клубок у горлі.
— Та я певна, що такий великий і дужий хлопчина, як ти, не впаде лицем у болото. Не те що отой старий Гицледум. Застряг на півдорозі до бенкетної зали, ось що він утнув! Леле, що там було! Куди не кинь оком, скрізь шкло та кишки!
Рук знову проковтнув клубок і міцно притис колбу до грудей — може, хоч так убереже її від втрати тепла!
— Ну що ж, у дорогу, соколику, — сказала Естера, і в голосі її вчувалася нетерплячка. — Не забувай, Худайло чекає.
Рук узявся за кінець линви і щосили потяг униз. Самотяг двигнувся, і хлопець відчув, що підіймається вгору. Він потяг знову. Щезла кухня — а з нею й задушливий жар від палахкотючої печі. Хлопець плавко, ритмічно перебирав руками, і самотяг підносився усе вище й вище в темній, схожій на комин шахті. Піт зрошував йому обличчя і мочив чуприну, надсадно нили м’язи живота і рук. Але не можна було дати вистигнути колбі. Зціпивши зуби, Рук не переставав тягти далі.
Тьмяне світло вгорі чимраз ближчало… Нараз перед Руком відкрився вузенький прохід, що вів у запорожнений статуями коридор. Величезний, похмурий — як пізніше йому пригадувалося. А що вже холодний! Він міцніше стис линв у і тяг іще завзятіше, ніж перше.
А ще за мить його погляд вихопив багато оздоблену вітальню з килимами на підлозі та силою-силенною стільців. Те все опорядження взялося товстим шаром пилу, схожим на примарне укривало.
Рук підіймався усе вище й вище. Ось перед ним промайнула площадинка для висадки, а опісля, вже по інший бік металевої решітки, — невеличка бібліотека з вишикуваними попід стіною книжками та стендами посередині кімнати. Його руки вже ходором ходили, кожен новий посмик давався важче, ніж попередній. Рукові хотілося полишити линву і відпочити — але він розумів: так міг би вчинити хіба шаленець!
Піднявшись іще дрібку, крізь отвори, схожі на вентиляційні, він угледів розкішно опоряджену світлицю. Стеля в ній була висока і склепінчаста, над довгим чорнодеревним столом, заставленим золотими ножовими виробами та срібними келихами, низько нависала кришталева люстра.
Рукові нило все тіло, немилосердно гуло в голові. І жарота, неймовірна жарота…
— Бенкетна зала… Гицледум! — кволо пробурмотів хлопець і нажахано здригнувся, постерігши, як із вуст його хмаринками вихоплюється пара.
Він сам, може, й гарячий, натомість у бенкетній залі холод собачий! Перед очима промайнув страхітливий Гицледумів кінець.
Рук шарпнув линву із подесятеренною енергією. Бенкетна зала щезла з очей, і самотяг шугнув крізь квадратову, схожу на комин, шахту. Линва закрутилася, запручалася в руках — і самотяг стишив хід. Рук шарпнув ще відчайдушніше. Самотяг смикнувся — і полинув далі. Він підіймався усе вище й вище… Ось промайнули наглухо замкнені двері проходу. Темрява чимраз гусла. Гус і цвілий дух, липке павутиння чіплялося до рук, обличчя. Але Рук не спинявся. І нарешті відчув якусь зміну. Чудасія, та й годі! У повітрі війнуло теплом…
Щось голосно клацнуло, самотяг сіпнувся і рвучко став. Рук тривожно роззирнувся. Темрява тут густіша, ніж деінде.
Чорнильно чорна. Навіть власних рук, піднесених до обличчя, і то не видно!
І тут за спиною у Рука почулося тихе монотонне бубоніння. Хлопець рвучко повернувся на звук. Голос залунав виразніше.
— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай, — шамкав хтось невидимий. Рук упізнав голос старого гобліна, який приволік його до палацу, Худайла. — Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай.
Рук сягнув уперед, і пальці його намацали невеличку дверну клямку. Він натис її, і штовхнув двері. Вони не піддавалися. Відчайдушно силкуючись угамувати панічний страх, Рук зачаївся і прислухався.
— Хочеш лишитися живим — тримайся темряви, а світла уникай… — Монотонне бубоніння зненацька урвалося. — О, йому б не завадило бути меткішим, авжеж…
— Я тут, Худайле! — закричав Рук. — У самотягові! — Він щосили забряжчав клямкою, загримав кулаком у двері.
Гоблін замовк, і до Рука долетіло сквапне човгання. Худайлові кроки чимраз ближчали. Почувся металевий брязкіт, заскреготів у замковій шпарі ключ. За мить двері рвучко розчахнулися, і перед Руком, майже осліплим від яскравого світла, уродилася мармиза дворецького.