Підніжок гойднувся. Рук утратив рівновагу і, балансуючи, щоб не впасти, зачепив ногою високу вазу, яка гримнула на долівку.
Вокс підвів голову від столу. Страх та озлість читалися на його обличчі.
— Хто там? — сердито згукнув Найвищий Академік.
Рук уже лаштувався вийти до нього, щоб відрекомендуватися як новий Естерин помічник, і гарячково шукав зачіпки для своєї з’яви в палаті, аж ось…
— Молися, Воксе Верліксе, — прохрипів чийсь товстий голос.
Рук похолов. Говорили з темряви біля дверей. Вокс обернувся на звук голосу.
— Хто ти, покажися, — гукнув він із нотками неспокою в голосі.
— Як скажете, Воксе Верліксе, Найвищий Академіку, Ім’я та титул невидимий гість вимовив зневажливо, наче плюючись. І тут Рук угледів, як із мороку на світло виступив гоблін. Високий і кремезний, він був зодягнений та о зброєний подібно до першого гобліна, якого Рук бачив у коридорі. Прибулець махнув страхітливим кривим серпом із блискучими зазубнями, і його пошрамовані губи викривилися у лиховісному вищирі, оголивши чорні зуби. — Я приніс тобі звістку від Ватага Титуґґа…
— Як… Як ти смієш! — вибухнув Вокс, і від обурення його подвійна борода заходила ходором. — Уклякни, як звертаєшся до Найвищого Академіка Санктафракса та всього Нижнього міста!
Гоблін вишкірився ще нахабніше.
— Кажуть, ти кабанчик нівроку, — кинув він і з підкресленою неквапливістю провів шкарубким великим пальцем по кривому блискучому лезу. — Що то буде за райська втіха — почути, як ти кувікатимеш, — прогарчав гоблін.
— Звістка про твоє зухвальство дійде до Ватага Титуґґа, — владно промовив Вокс. — І ви обидва пошкодуєте про це!
Рук похитав головою. Воксові загрожувала смертельна небезпека, і хоч би як він храбрував, у глибоко посаджених очицях Найвищого Академіка виразно читалася паніка. Рук зрозумів, що тепер його черга діяти. Ковзнувши назад у сутінки, він попав перший-ліпший предмет, що трапився під руку. Його вага приємно заспокоювала.
— Найвищий Академік, — розсміявся гоблін. — Ти, огидне здоровенне безрозмірне тлусте нездале пухке паразитичне барило смальцю! — Він порвався вперед із серпом, націленим у Вокса.
— Будь ласка! — заволав Вокс. — Я дам тобі все, що забажаєш. — Обличчя його зсудомила розпачлива гримаса. — УСЕ! — Він незграбно позадкував, затулився руками і заячав: — Ні, ні, ні…
Гоблін щосили замахнувся серпом, збуривши пил у повітрі. Сяйнуло лезо. Вокс закам’янів із жаху.
— Ну, верещи, клич свого Ватага Титуґґа…
— А-а-а-а-а-й! А-а-а-а-а-й! — зарепетував Вокс не своїм голосом, наче прохромлений вепр-верхолаз. — А-а-а-а-а-й!
Рук кинувся на гобліна й обіруч звів над своєю головою важенну дровиняку. Сяйнуло гоблінове лезо. Вокс поточився назад. Натужно хекнувши, Рук з усього маху опустив довбешку на тім’я гоблінові.
Важко гупнуло дерево, почувся хряск. Гоблін обм’як, але на ногах утримався. Рук проковтнув тугий клубок у горлі. Кляті гоблінівські голови! Тверді, що те залізне дерево! Він молоснув його вдруге — скажений удар по голові збоку.
Гоблін як стояв, так і захилитався, завертівся на місці, безглуздо перебираючи ногами. Дико забігали його вирячкуваті сліпи і раптом закотилися, аж стало видно тільки налиті кров’ю баньки. Хрипко застогнавши, гоблін, прямий, мов колода, став перекидатися горілиць, а тоді з гуркотом повалився на підлогу.
Рук штурхонув його ногою. Убити гобліна він не вбив, та коли той прийде до тями, то ще довго доведеться йому пригадувати, де він і який шляк його трафив!
— Заспокойтеся, — звернувся Рук до зіщуленого Академіка. — Тепер вам ніщо не загрожує.
Вокс опустив одну руку і цікавим оком глипнув на хлопця.
— Ти… ти врятував мені життя, — белькнув він. — Хто ти такий?
— Рук Човновод, — відповів хлопець. — Помічник Естери Шпичколист.
— Естерин невільник, — пирхнув Вокс. Крекчучи та стогнучи з натуги, він перекотився на черево і з бідою звівся на ноги. — Я вдячний тобі, — промовив він, важко сапаючи, й простяг пухку руку. Очі його звузилися. — Що ти тут робиш, по сей бік вхідного люку?
— Я… е-е-е… Естера… тобто Худайло… — замимрив Рук. І тут хтось чемно постукав у двері: три легенькі, акуратні удари, тиша, а тоді ще три.