Рук стремів увись, поминувши Санктафракську скелю і промайнувши понад Вежею ночі. Ліворуч завиднів далекий Каменосад. З усієї сили нап’явши линву горішнього вітрила, він на місці розвернув «Грозового шершня» і приготувався до тривалого навального спуску туди, де на кресах Світокраю громадилися купи осипаного скелля.
Коли Осип-Місто зосталося позаду, Рук полегшено зітхнув. Що не кажи, приємно почуватися в небі, коли внизу під тобою, мов яка дивовижна неосяжна мапа, простягся цілий світ. То була його стихія — відкрите небо без кінця і краю. А не підземні риштаки, де животієш, мов рябощур.
Нараз його міркування урвав якийсь звук: іззаду долинув оглушливий рев. А ще за мить усе — гук, жар, спалахи — змішалося в єдиній круговерті. «Грозового шершня» здибило і закрутило, аж годі було щось розібрати. Несамовитий вітер кидав Руком, мов клаптем пергамену. У ніздрі шибнув ядучий сморід присмаленої шовковини та пригорілого лісового мигдалю.
— Борони мене Небо, — прошепотів хлопець, і слова його потонули в буянні вітру.
Тендітне суденце ввійшло в некерований штопор і вкупі зі своїм вершником ринуло до землі, випереджаючи вражений громовицею летючий камінь.
Розділ другий
Осип-місто
Відчайдушно вп’явшись у «Грозового шершня», Рук робив усе, аби запобігти навальному падінню повітряного човна. Відкинувшись назад усім тілом, він шаленим посмиком спробував скерувати човнову прову догори. Запропала праця! Повітряний човен навіть не здригнувся на його шарпанину. Земля нестримно мчала йому навстріч мозаїкою кам’яних нагромаджень та розпадин.
Останнє, що запам’яталося Рукові, — як він відпружив м’язи, готуючись до зіткнення з землею згідно з наукою колишніх інструкторів повітроплавання. Пустивши з рук різьблену дерев’яну шийку і вивільнивши ноги зі стремен, хлопець відразу ж відчув, як «Грозовий шершень» вислизає з-під нього.
На хвильку він устиг добачити, що все довкіл мчить повз нього розпливчастою невиразною плямою. Засвистіло повітря, сяйнув спалах — і його поглинула кромішня пітьма.
Рук розплющив очі. У голові гуло, щось важко налягло на груди, а в рота напхалося бридкої на смак пилюги. Проте він був живий.
Над ним проти каламутного неба безмовними велетами нависали безладні кам’яні захаращення. Де я? подумав Рук.
Де «Грозовий шершень»? І що, нехай йому абищо, сталося? Ще зовсім недавно він злітав у небесну височінь, віддаляючись від громіздкої скелі, і ось. Осип-Місто!
У тіло мовби вп’ялися сотні крижаних голок. Зрадливі вітри закинули його суденце в казна-які небесні далі. І тепер він у самісінькому серці мертвотної пустки серед понищених будівель та неозорих кам’яних руїн, де знайшли прихисток скельні упирі, мордобрили і невідь-хто ще. З високості долинуло лиховісне крякання самітного білого крука, що ширяв у закуреному небі.
Рук чудово розумів: його успіх багато в чому залежатиме від самовлади. Ні під яким оглядом не панікувати! Він має пригадати все, чого його навчали. Зрештою, мовив він собі на думці, ти Бібліотекарський Лицар, один із найзвитяжніших літунів у Варіс Лодд. Ні, він виживе! Не може не вижити. Варіс і в голову не зайшло б сподіватися від нього чогось меншого.
Первим ділом Рук має перевірити, чи цілі руки-ноги. Він обережно обмацав голову, шию, груди. Важко дихати, але то так тиснула хлопцеві на груди чимала кам’яна брила. Рук узявся за камінь, натужився і, трохи-потроху зсуваючи важкий тягар із грудей, скинув його з себе, після чого… камінь раптом пропав, як хап його вхопив!
Рук ахнув, обернувся — і уздрів просто себе глибочезну, чорну безодню. Хлопець лежав на самісінькому краєчку величезного каньйону. Чути було, як у його нутрі гуркає камінь. Він раз по раз зачіпав породу, і нагору долітали звуки ударів — спочатку гучні, потім усе глухіші й глухіші. З глибу каньйону долинув ще один звук — верескливий нявкіт, він дедалі наростав, аж поки лиховісне виття виповнило все повітря.
Рук лячно підвівся з землі й відступив чимдалі від урвища. Він не знав, що за потвори могли ховатися отам, у пекельних глибинах безодні, проте чудово розумів, що він їх розбуркав. Ревнява гучнішала, і йому марилося, ніби він уже чує, як осипається каміння, як щось дереться усе ближче й ближче.
Рук не став чекати, аби побачити, що то таке. Він розвернувся і прожогом кинувся крізь кам’яні завали. Хистке скелля ковзало і випорскувало з-під ніг. Повітря повнилося їдким куром.
«Знайди сховок, — прошепотів йому в голові якийсь голос. — Потаємну місцину».