Ось і тепер у гіллі Сорокушачого дерева, що бовваніло над Великою дорогою Багнищем, зібралися Шляхетні сестри, і звідти було чути їхні дедалі гостріші дебати, їхні верескучі голоси. Матір Шматуй-пазур, сидячи в усьому своєму блискові на підвісному золоченому троні, уважно слухала своїх розмовниць, машинально намотуючи собі на кігті та знов розмотуючи плетену поворозку.
— Триклята гоблінівська покидь аж кишить у своїх Мурашиних хатках, наче ошаліла мурашня в лісі! — просторікувала одна з сестриць-сорокух, висока птахотвар з яскравим оперенням, виряджена у ще яскравіше вбрання.
— Сестриці, щось тут не те! Ходять чутки, ніби золотоголова сторожа збирається біля Великого Східного входу до риштаків, — додала друга сестриця-сорокуха, і її високий фіялковий гребінь несамовито затрясся.
— А й справді, — підхопила третя. — Не інакше, як Титуґґ щось затіває. Хвостом чую!
— От я й кажу, сестри: треба негайно вдарити на гоблінів і окропити пазурі їхньою кровицею! — рішуче промовила посідачка фіялкового гребеня. Говорила вона голосно, намагаючись перекричати лемент решти сорокух та бойові вигуки сорокушачих легіонів, що саме вправлялися у суходільному маневруванні. — Заатакувати, чули? Ударити на них!
— А я ще раз повторюю, Сестрице Шкрябокіготь: треба зачекати, — перебила її сухоребра сорокуха, що сиділа навпроти. І похитала своєю довгастою зозулястою головою. — Титуґґ має не дурну губу. Сестриці, спершу годилося б заслати до нього своїх вивідачів і запастися терпцем, аж поки знатимемо запевне, що у нього на умі.
— Кохана, завбачлива моя Сестрице Криводзьоб, — тихим медоточивим голосом озвалася Сестриця Шкрябокіготь, — ми знаємо, що ти радше підбереш зерно з землі, аніж пнутимешся по плід на гілці!
— Авжеж, шляхетна посестро, — лагідно, хоч і з нотками нетерплячки відповіла їй Сестриця Криводзьоб. — Хай так, я підбираю зерна із землі, як ви надзвичай делікатно зволилися висловитись. Хай хтось і справді шукає плодів, але ж такий шукач, на відміну від мене, ризикує скрутити свої пречудові оперені в’язи, зірвавшись із хисткого гілля.
Очі Сестриці Шкрябокіготь спалахнули вогнем.
— Сестрице Криводзьоб, у час, коли можна скуштувати гоблінівської крові, ти починаєш тут дзявуліти про хистке гілля! — відрубала вона, погрозливо зашелестівши пір’ям.
— Сестриці, сестриці! — озвалася Матір Шматуй-пазур і підвісний її трон загойдався з боку на бік. — Угамуйтеся. У цю грізну годину нам потрібні ясна голова і гостре око…
Тут унизу зчинився якийсь гамір, і до Сорокушачого дерева підійшов гурт охоронниць. Усі сестриці обурено повернулися кругом.
— Тисяча вибачень, кохані сестриці, — поспішила сказати одна з охоронниць.
— Але ми знайшли оце, — сказала друга, тримаючи за шкірки забрьоханого хлопчиська. Брутально швиргонувши його на дощаний поміст під деревом, охоронниця пропищала курниковій матці, що сиділа на дереві: — Ваша Висо-козверхність, ми злапали оце щеня під кокардними будками при Багнищанській заставі. Воно там щось винюхувало.
Сорокухи противно запищали і роз’яріло закудкудакали. Хлопець лячно підвів голову і блимнув на сестриць. Почувся гучний луск: то найближча з охоронниць огріла хлопця по плечу кістяним ціпом.
— Як ти смієш дивитися в очі сестрицям-сорокухам! — галаснула охоронниця. — Бібліотекарська потолоч!
Хлопець похнюпив голову.
— Я… я перепрошую, — вибачився він. — Але я маю переговорити з…
Знову гучно луснуло: вклавши в удар усю душу, друга охоронниця і собі огріла бранця ціпом по хребтині.
— Говорити будеш, як говоритимуть із тобою! — вереснула вона.
— Скажіть бібліотекареві, хай говорить, — прокудкудакала Сестриця Криводзьоб. — Може, я і збирачка зерен, але нутро мені підказує, що від нього можна б дещо взнати.
— Він набрався нахабства дивитися нам в очі! — заверещала Сестриця Шкрябокіготь. — Вирвати і зжерти його печінку — ось що нам тра зробити!
— Цитьте! — гримнула Матір Шматуй-пазур і бликнула жовтими очима на скулену бранцеву постать. Вона трохи спустила свій підвісний трон. — Що могло привести Бібліотекарського Лицаря до кокардних будок? — запитала вона. — Кажи, мерзотнику, а то моя сестра зараз пригоститься твоєю печінкою!
Не підводячи голови, хлопець відповів:
— Мене звати Рук Човновод. І я вже ніякий не Бібліотекарський Лицар. Чхав я на їхні правила та кодекси. Збіговисько каналізаційних щурів, інакше я їх не назву! Особис то я шукаю дружби з Темнолісом і заради неї ладен запродати хоч рідного батька!