— Стій, хто йде? — гаркнув перший.
— Ксант Філатін, — засапано відповів хлопець. — З важливим дорученням від Найвищого Сторожа.
Сторож нахмурив чоло.
— Гасло? — зажадав він. Ксант нетерпляче крекнув.
— Скельні демони верещать, — проторохтів він скоромовкою.
— Бо незабаром…
— Гаразд, гаразд, менше з тим, — скипів Ксант. — Мене послав сюди сам Орбікс Ксаксіс. Він бажає особисто допитати в’язня.
Сторожі ззирнулися. Той, що тримав самостріла, з неймовірою похитав головою.
— Орбікс, кажете, Ксаксіс, — перепитав він, сповільна карбуючи слова. — Нам ніхто нічого не казав…
— Як? Ви сумніваєтесь у моїх повноваженнях? — Ксантів голос переріс у товстий, погрозливий рик. — Ну що ж, будьте певні, я постараюся, щоб Найвищий Сторож дізнався, як ви нехтуєте його волю.
Сторожі знову перезирнулися. Користаючи з нагоди, Ксант відвів кийка та самостріла і ступив крок до дверей — дебелих, з іменами колишніх в’язнів, викарбуваними на їхній чорній поверхні. На самому вершечку значилося: «Кулькап Пентефраксс», нижче йшли імена інших Бібліотекарських Лицарів, що сповна заплатили за свою непохитну вірність Великій бібліотеці. «Торвальт Лімбус, Міша Бікс, Естіна Флембель.» І ось, аж у кінці цього сумного переліку, те, чого він шукав:
«Маґда Берлікс.»
Ксант відсунув засуви — верхній, нижній. Геть легковажачи невдоволене бубоніння Сторожів у себе за спиною, хлопець міцно вхопився за клямку і різко на неї натис. Лунко хряпнувши об стіну, двері розчахнулися.
Ксант став на порозі — і йому аж заканудило. Ніколи він не звикне ані до розверстих безодень на кшталт тієї, що зяяла попереду, ані до нестерпного смороду нечистот і смерти. В’язні, скулені на поблизьких полах, на гриміт дверей попадали навколішки і, тужно заламуючи руки, гірко заридали, благаючи прибульця визволити їх.
— Згляньтеся, чоловіче добрий! — голосили вони і п’ялися зазирнути йому в вічі.
— Випустіть на волю! — волав одноокий троль-тягайло.
— Це якесь непорозуміння! Жахливий блуд! — кричав сивий в’язень, світячи тілом із-під злиденних лахів, решток колись розкішної професорської мантії.
Насилу відірвавши погляд від нещасних арештантів, Ксант спинив його на вузькому відкритому сходовому марші, що провадив до полудашка. Посеред нього заціпеніла Марта. Вона сиділа спиною до Ксанта, і дві довгі грубі коси спадали ззаду на шкіру її літунського костюма.
— Встати, як заходить Сторож! — гримнув Ксант, спускаючися сходами.
Маґда спроквола оглянулася.
— Уставай, покидь! — звелів Ксант суворим, крижаним голосом. — Підеш зі мною. Найвищий Сторож воліє продовжити твій допит.
Маґда відвернулася, але й гадки не мала вставати. Ксант підійшов до дівчини і брутально копнув її бутом.
— Я сказав устати! — повторив він. Маґда не зворухнулася. З роздратованим риком Ксант нахилився, вхопив дівчину за руки і живосилом поставив на ноги.
— А-а-а! Ой! — закричала Маґда, коли Ксант заламав їй руку за спину. — Болить!
— Цить, бий тебе Небо, — засичав їй на вухо Ксант, — і роби все, що скажу.
Зійшовши сходами нагору, він брутально випхав її за поріг, а відтак провів повз варту і далі до наступного верхнього маршу сходів. І тільки коли вони подолали його, а Сторожі зникли з очей, Ксант опустив трохи нижче її заламану руку і, нахилившись, прошепотів на самісіньке вухо:
— Іди просто. І щоб мені анічичирк.
Тим часом двоє Сторожів, стоячи перед відчиненими дверима камери, повернулися лицем один до одного.
— Щось не подобається мені цей хлоп’яга, — озвався один, погладжуючи пальцем спусковий гачок на самострілі. — Як по-твоєму, що собі намислив наш старий машкароморд?
— Хиндя його знає, — знизав плечима другий. Він постукав довбенькою по випростаній долоні — раз, другий, третій, — потім рішуче обіпнув її покрівцем і почепив на ремінь. — Не знаю, як ти, — проголосив він, — а я, Найвищого Сторожа тут згадано чи не Найвищого, іду по Леддікса. Зрештою доглядач клітки — він, і, як на те пішло, бібліотекарка — його бранка.
Тим часом у темному горішньому переході у Ксанта і Маґди вийшла несподівана загайка.
— Не ступлю далі ані кроку! — заявила дівчина, повертаючись до Ксанта.
Той пустив її руку.
— Маґдо, — стиха проказав хлопець, — я хочу врятувати тобі життя.
— Врятувати мені життя? — Від неймовіри Маґді аж сперло дух. — А пам’ятаєш, як ти мене бив? Як називав бібліотекарською покиддю…