Свистючий із придихом згук посилився, і Маґда зрозуміла: гнилесмок не один. У темряві за ним, щільно загорнувшись у власні крила, сиділо ще з дванадцятеро карликових хижаків. У носі закрутило від ядучого смороду їхнього посліду. Простим оком було видно, що на сідалі знайшла собі притулок ціла зграя гнилесмоків. Вони зліталися сюди щоранку і відпочивали у мороці, дожидаючи настання ночі. А гнилесмок, якого Маґда постерегла першого, мабуть, чи не відбився від зграї…
Хитнувся кошик, шугаючи далі вниз, і гнилесмоки щезли з очей. Повітря виповнилося новими звуками. Звуками мозольної праці. Тут пиляли, рубали, ритмічно гримали незліченними молотами — і те все під невмовчну пригру розпачливого голосіння та приглушених стогонів.
— Праворуч, а тепер спробуймо ще раз! — заревів зичний горловий голос. — Ану підставляй спини! — Цвьохнув гарапник, йойки подужчали. — Піднімай вище! Вище1.
— Невільницькі гурти, — понуро буркнув Ксант. — Робота в лісі не припиняється ні вдень, ні вночі.
У повітрі лящав роз’ярілий наглядачів голос.
— Недоумку! — загорлав він, і знов, ще голосніше, ніж перше, хвисьнув його нагай. — Ще раз таке утнеш, і я скручу твої кістляві в’язи!
Маґда пощулилася.
Ксант, ні на мить не спиняючись, крутив педалі, кошик не переставав спускатися, і ось Маґда упритул наблизилася до невільницького гурту. Дівчина зойкнула — і затисла собі рота.
Ні, Маґда знала, що життя невільників було не мед, а надто тих, кого засуджували до робіт у Санктафракському лісі. Та чи знайшлися б слова, щоб описати жалюгідних сарак, яких вона бачила зараз?
Невільників було душ із дванадцятеро, зібраних з усіх кінців Світокраю. У чорношкірих патлатих істотах їй пощастило розпізнати риси міських гномів, гоблінів-бражників. Нетряк, троль-тягайло, пара плескатоголових гоблінів… Коли ти попадав на каторгу в Санктафракський ліс, ніхто не допитувався, хто ти і де твій край.
Сіромашні невільники, одягнуті в самі лише настегенні пов’язки, важачи головою, балансували на благеньких риштуваннях та вузьких дошках. Знемагаючи під вагою залізнодеревної бантини, вони відчайдушно перли її на вказане місце. Вигляд небораків викликав у Маґди сльози. Усіх рабів споріднювало те, що їхні напружені м’язи скидалися радше на вузлувате мотуззя, а випнуті кістки — на паліччя. Їх тут морили голодом.
— І нічим ти їм не допоможеш, — самими губами прошелестів Ксант.
— Знаю, — скривилася Маґда. — Що може бути гіршого!
Невільники раз по раз намагалися висадити важку поперечку на потрібну висоту, і їхні стогони здіймалися й опадали, мов хвилі.
— Вище! Вище! — ревнув чийсь голос, і з присмерку на світло виступив молотоголовий гоблін у рогатому мідяному шоломі та важких шкіряних обладунках. Він ляснув гарапником. — Ще на півступня! — зарепетував наглядач, підганяючи рабів наперед.
Ураз почувся притлумлений зойк, і Маґда побачила, як один гоблін-бражник спіткнувся і впав навколішки. Знову розляглися стогони: решта невільників, ризикуючи зірватися з бантини, щосили тужилися утримати залізнодеревну перечку. Роз’юшений молотоголовець приступив до тремтячого гобліна, схопив його за шкірки і відірвав від бантини.
— Я тебе попереджував! — просичав він. Ти не вартий того клопоту, якого нам завдаєш. — Він струснув перепудженим бражником і міцно взяв його за лікоть. Тоді обернувся до решти. — Тепер вам доведеться працювати ще щиріше!
З цими словами він схопив бражникову голову і різко крутнув її праворуч. Щось сухо хруснуло.
Маґда нажахано заволала.
Молотоголовець крутнувся на п’ятах і вирячився на дівчину.
— Сторожі, еге? — вишкірився він.
Маґда похнюпила очі. Добре, що кирея мала каптура: не видно заплаканого обличчя!
— Моє шанування! — відгукнувся Ксант, на хвильку перестаючи крутити педалі. — Радий бачити, що майбутнє святої Санктафракської скелі доручено таким надійним рукам. Про твої старання дізнається сам Найвищий Сторож.
Убивця скинув із помосту обм’якле тіло мертвого бражника і стояв, узявши руки в боки.