— Допоки старий машкароморд буде нам платити, ми будемо пильнувати цієї дорогоцінної скелі, — прогарчав він. Крива посмішка, оголивши разом із суцільними щербами і його ниці наміри, блискавкою промайнула по обличчю молотоголовця. — А ви не позичили б робочих рук?
Ксант промовчав і з подвоєною енергією закрутив педалями спускового механізму.
Маґді відібрало язика. Її до глибини душі вразив стан невільників, приречених працювати до цілковитої знемоги. У дівочій пам’яті знову і знову оживало наглядачеве звірство. Кошик стремів донизу, стогонів не було вже чути, але дівчина знала: вона пам’ятатиме це до гробу.
— Маґдо, — Ксант повернувся до юної бібліотекарки. Та вона й не ворухнулася, з головою поринувши в роздуми. — Маґдо! Ми вже прибули. — Кошик м’яко гупнув на землю, і Ксант, щоб ланцюг не розкручувався далі, застопорив гальмівний важіль, зслизнув із сидіння і вискочив із кошика. — Маґдо, — промовив він утретє і потермосив дівчину за плечі. — Ми сливе допевнилися свого. Найгірше позаду.
— Так, для нас, — хмуро погодилася Маґда.
Із Ксантовою допомогою вона покинула кошика і розгублено роззиралася круг себе.
— Чогось шукаєте? — прохарчав чийсь голос.
Маґда сахнулася з несподіванки. Ксант обкрутився на місці — перед ними, згорнувши на грудях здоровенні руки, стовбичив Сторож-нетряк.
— Скельні гемони верещать, — промовив хлопець. Сторож обкинув його зневажливим поглядом, і на вустах його зазміїлася крива посмішка.
— Ге, знайоме обличчя, — стрепенувся гоблін, і очі його хижо заблищали. Він зняв з пояса важку булаву. На гострих шпичках заграло яре сонячне світло.
— Негайно вступися! — скомандував Ксант, і голос його затремтів з люті. — Я — Ксант Філатін, виконую доручення самого Найвищого Сторожа. Якщо він узнає про це неподобство…
Тут пітьма за його спиною заворушилася, і з неї виступила якась личина: хтось жилавий, із зализаним волоссям та тхорячим писком.
— Найвищий знатиме про це неподобство дуже хутко, — прорипів він.
— Леддікс! — ахнув Ксант і сполотнів.
— Що, Ксанте, не сподівався мене здибати? — усміхнувся доглядач клітки. — Невже ти так і не допетрав, що я не спускав тебе з очей? — Він тихенько хихикнув. — Довго я чекав на цю мить, підступний мій друже. Страх як довго…
— Леддіксе, ти… ти робиш велику дурницю, — зауважив Ксант. — Я тебе остерігаю.
— Ти остерігаєш мене? — Леддікс скривився, вдаючи подив. — О, та ти слизняк, Ксанте Філатіне. Підлестився до Найвищого Сторожа і забиваєш йому баки, своїми зрадецькими побрехеньками наструнчуєш його проти мене. — Його обличчя скам’яніло. — Але тепер ти теліпаєшся у мене на гачку, мов тлуста риба-болотниця, що взяла принаду…
— Та як ти смієш! — скричав Ксант із крижаною люттю, на яку тільки міг здобутися.
Леддікс ляснув пальцями, Сторож-нетряк шарахнув до хлопця і замахнувся булавою.
— Ксанте! — зойкнула Маґда.
Та було вже запізно. З огидним хрустом важка ґудзувата булава опустилася на його тім’я. Ксант іще встиг побачити зловтішну Леддіксову осмішку, жорстокий вищир переможця. Тонкі губи. Руді зуби. Неживі очі… А потім — ніщота.
Розділ чотирнадцятий
Бурштинотоп
Тільки духоблуд може зрозуміти, який важкий цей хрест, гірко думав Бурштинотоп. Ворушачи вусиками, він накреслив коло на густому порохові, яким припала захаращена слоїками та шкаликами медична шафка біля летючого фотелю.
Треба стерти порох!
Крижана духоблудова думка мечем проткнула плутанину в думках головатої няньки.
— О-о-ой! — заверещала вона із суміжної світлиці й упустила додолу шкляну затичку. — Бурштинчику, коханий, ну, скільки тобі казати? — скрикнула Вогнецвітка. — Нянечка не любить, коли ти вдираєшся в її думки!
— Даруй, Вогнецвітко, — сумно прошепотів духоблуд. Навіть вона, Вогнецвітка, чудова велетка Вогнецвітка, яка доглядала за старим духоблудом, яка тамувала і приборкувала його болі — навіть вона не могла зрозуміти, який то хрест — бути духоблудом. Оті всі думки, думки всіх і кожного, пошепти, стогони, крики — і жодної миті перепочинку…
Вісімдесят років тому, в похмурих тванистих землях блудів, загублених у найглухіших нетрищах Темнолісу, все було зовсім інакше. Бурштинотопові очі заяскріли, він усміхнувся, затремтівши вусиками. Духоблуд пригадав благословенну тишу, що була оточувала його ще малям — тишу, нічим не запорожнену і приємну, порушувану хіба шепотом іншого далекого мароблуда.