Що й казати, за плечима в Рука була добра школа. Перш ніж кудись ступати, налягаючи на ногу всією вагою, перевір надійність опертя! А коли хочеш плигнути, уважно до всього приглянься!
Поки Рук досяг верхівки першого кам’яного завалу, він весь упрів і сапав, наче зубощир-скрадайло, що вгинається під вагою курникової сестри поворітьма додому по затяжному патрулюванню. Хлопець пристояв, випростався. Вежі північної частини Нижнього міста усе так само видавалися недосяжні. За Руковими підрахунками було вже пізнє пообіддя. Якщо він і далі повзтиме як черепаха, то напевняка заночує в Осип-Місті. Від такого щастя йому аж нудота підступила до горла.
Зненацька земля так задвигтіла, аж Рука збило з ніг. Здавалося, під ним закипає саме скелля. Небо вкрили величезні пилові тучі, пил виїдав очі й скрипів на зубах. Рук згорнувся клубочком і завмер, чекаючи, поки вгасне двигіт.
Поволі землетрус ущух, утихомирилися і розтривожені камінні брили. Густа курява ще висіла в гарячому, паркому повітрі, та на той час, коли Рук протер очі, пилова хмара вже осідала. Упевнившись, що найстрашніше позаду, хлопець підвівся на тремтячі ноги і роззирнувся довкола.
Гори каменю, нагромаджені просто нього, зрівнялися з землею, і стало видно цілу низку потрощених бантин якоїсь давно засипаної будівлі. Окрім бантин, ще впадала в око напівзасипана статуя якогось великого маляра, мешканця Нижнього міста таких давніх часів, що про нього уже всі забули. Здавалося, то статуя маляра-п’янички — так низенько вона похилилася. Його рука з відбитим зап’ястком показувала в небо. А в самому центрі тамтої руїни, схожий на величезний п’ястук, громадився дебеленний скельний уламок. Рук зиркнув на санктафракську скелю, підперту знизу цілим лісом дерев’яного колоддя. Зависла вгорі, вона скидалася на гігантське надкушене яблуко лісового дуба.
Попри те, що робота над Санктафракським лісом не припинялася ні на мить, від плавучої скелі весь час відколювалися чималі уламки. Більшість їх були не надто великі і не загрожували поважними наслідками, проте час від часу зривалися й дебелі брили, які, трощачи все на своєму шляху, гримали на Осип-Місто.
Рук пощулився і прошепотів:
— Ще трохи — і край. Уже як рукою кинути…
Він повернувся, наміряючись іти — і став як укопаний. Серце мов здавила крижана долоня.
— Не може бути, — прошепотів він. — Ні, неправда. Але то була таки правда. За п’ять-шість ступнів від нього долі лежав «Грозовий шершень». Певніше, його рештки. Почорніла щогла переламалася навпіл. Звуглілий клапоть краму із павучої шовковини та линвовий звій — ось і все, що лишилось од вітрил. А бушприт… Перескакуючи завали, Рук добрався до небесного човна, присів біля нього, провів пальцями по його поверхні…
Так, очі його не ошукували. Шийка «Грозового шершня» переламалася майже навпіл. Блищали в непевному сонячному світлі щербини на місці полому, кутаста голова спереду ледь трималася на парі дерев’яних волокнинок.
У горлі Рукові застряг болючий клубок. Вітрила з линвами ще можна б поміняти, та й щоглу нову поставити не штука. Але він знав: коли ламається човнова шийка, це все одно, що з суденця випущено дух. «Грозовому шершневі» вже більш ніколи не літати…
Упавши навколішки, Рук підніс дерев’яну голову, бережно поставив її на місце і міцно обійняв бушприт. На нього хвилею наринули спогади про Вільні галявини. Дуб Грубокор, різьбяр із лісових тролів, який допоміг йому знайти грозового шершня — свого власного грозового шершня — прихованого всередині дерев’яного оцупка, що він, Рук, мав його різьбити… Незабутні хвилини, коли суденце покривали лаком у Світляних садах… Коли ставили вітрила та кріпили линви. Крок за кроком хлопець наближався до мети, трудячись над човном, опановуючи літунську науку…
— Я… Я вирізьбив тебе, — уривчасто прошепотів хлопець. — Я дав тобі ім’я. Ми разом борознили небо — ти і я. — Він схлипнув. — Прощавай… — Груди йому стисло, немов на них знову наліг камінь, і давив, заважав дихати. — «Грозовий шершню»…
Рук розумів, що його укоханий повітряний човен знову перетворився на дерев’яний цурпалок. Душа покинула човнове тіло. З важким серцем хлопець звівся на ноги та й помандрував собі далі.
Він ішов неоглядки.
Рук просувався як умів, але дорога давалася нелегко. Перебиратися через вищерблене нерівне каміння ставало чимраз важче, і невдовзі його горлянка зробилася така сама суха, як і довколишній кам’яний ландшафт. Коли-не-коли на шляху траплялися широкі кратери, і на їхній обхід доводилося вбивати силу часу. Він спускався вниз, у лунку кам’яну котловину, а тоді знову сходив угору іншим спадом вирви. Перш ніж зіп’ястися на край, він палко молився, щоб за цим разом вежі Нижнього міста поближчали.