Бокс і Бурштинотоп знайшли притулок у Палаці статуй, обернений після занепаду великих купецьких спілок на занедбану безлюдну руїну. Отоді-то Бурштинотоп і перебрався у свою гарненьку невеличку горницю…
Духоблуд тяжко зітхнув. І на що тільки пішли оті всі роки?
Попервах вони удвох жили в Палаці статуй і горя не знали. Нижньоміщани визнали Бокса новим Найвищим академіком, Бурштинотоп відав торгівлею та податками, і невдовзі золото рікою попливло до них. Сторожі є Сторожі, вони цілісінькими днями просиджували у своїй Вежі ночі, сподіваючись приходу святої бурі. Сякої-такої рівноваги пощастило досягти.
Але Бурштинотоп чудово розумів, що рівновага ця нетривка, позаяк Нижнє місто майже цілком ізольоване від Темнолісу. Трохи довше протрималася торгівля з повітряними піратами, та досить було їхнім кораблям стати жертвами чимраз лютішої кам’яної пошесті, як і вони зійшли нанівець. Люд у паніці ринув скуповувати все, що бачили очі, а потім і взагалі вкинувся у мародерство. На вулицях шаленіли юрми розбишак. Ремісництво, торгівля — все опинилося під загрозою краху…
Наближався полудень, сонце підбилося височенько, і в його промінні, що лилося у вікно, золотими крупинками ширяв порох. Бурштинотопові залоскотало в горлі, він затулив рота носовичком, щоб не вдихати пилу, подумки клянучи Вогнецвітку за її нехлюйство. Де тільки оком поведе, скрізь гармидер! Були часи, коли він залюбки порядкував сам, перебирав усі пляшечки з ліками, дзбанки з мастю для примочок, ревно стираючи з них пил. А нині?…
Бурштинотоп здихнув і заплющився, аби не бачити занедбаних покоїв. Вокс! подумав він. Неймовірно обдарований винахідник!
Духоблуд пригадав його обличчя, коли той якось завітав до нього пізньої ночі з палахкими від збудження очима. Він витяг із рури скручений пергамен і розіслав його на Бурштинотоповім столі. То було креслення якоїсь мудрованої довжелезної споруди на палях.
«Це щось на взір мосту. Він простягнеться від Темнолісу до самого Нижнього міста. Я назву його Великою дорогою Багнищем, — пояснював Вокс, жваво вимахуючи руками. — Ти тільки подумай, Бурштинотопе. Вони тільки раді будуть поновити наші зв’язки з Темнолісом. Нам придадуться їхні дослідження про дерева, ти знаєш: їм ціни не складеш. Бібліотекарі знають усе — від того, який жолудь проклюнеться влітку, а який ні, до того, як розподілити навантаження на залізнодеревну колоду…»
«Мені б страх не хотілося кидати тінь на ваші бездоганні креслення, — відказав Бурштинотоп. — Міст через Багнище — штука, безперечно, гарна і потрібна, але як ви пропонуєте подолати Присмерковий ліс?»
«Сорокухи! — вигукнув Вокс, і очі його запалали. — Ми домовимося з сорокухами! Вони нечулі до дії Присмеркового лісу. Їм до снаги буде прокласти через нього дорогу, яка сполучатиметься з нашим мостом. І тоді, Бурштинотопе, скарби Темнолісу будуть у наших руках».
«І в лапах сорокух», — похмуро додав Бурштинотоп.
«Ну, ти з ними домовишся, — Бурштинотопе, — відповів Вокс. — Хто, як не ти».
Вокс мав рацію. Якось Бурштинотоп мав до діла з твердою на вдачу, золотоокою старою птахою — Матінкою Волоперою, курниковою маткою чималої зграї мандрівних сорокух. Вона погоджувалася — звичайно, за чималу винагороду — на спорудження ділянки Дороги Багнищем, що мала пролягати через Присмерковий ліс. Якщо, своєю чергою, їй буде вільно збирати там мито.
Усе йшло як по маслу, пригадав Бурштинотоп. Із ділянкою, що перетинала Присмерковий ліс, упоралися за півроку, після чого стала можливою доправа свіжої деревини з Темнолісу, і бібліотекарі з нижньоміщанами нарешті змогли взятися за її довший шмат, що пролягав через Багнище. Загалом на спорудження всієї магістралі пішло три роки. Матінка Волопера запровадила свій митний збір — золотом і натурою, — Бурштинотоп, як завжди, накинув ще дещо для себе.
— О, щасливі дні, — приглушено, з-під носовика, зітхнув духоблуд. — Щасливі дні.
Коли було споруджено останній відтинок дороги, що сполучив східну її частину з західними передмістями Нижнього міста, Вокс побачив навіч, у що йому обійшлися сорокушачі послуги. Щойно по мостинах заторохтіли перші тарадайки, як їх заполонили орди сорокух, загарбавши всю Велику дорогу Багнищем.
А могло бути й гірше, зізнався собі Бурштинотоп. Так, сорокухи справді тримали у себе під п’ятою шлях до Темнолісу, та все ж йому з Воксом зосталося Нижнє місто, яке можна було обкласти податками. І вони сповна скористалися з цієї нагоди. Бурштинотоп нарешті по-справжньому забагатів: він стягував із купців та крамарів при в’їзді до Нижннього міста мито за деревину з Темнолісу, а коли ті вертали назад — за тонке полотно, інструменти, зброю — за все, що бралося в ремісників і вивозилося з міста. А що вони сплачували дорожнє мито ще й сорокухам, то від прибутку мало що лишалося. Тож не дивно, що купці та крамарі не переставали клясти свою лиху долю.