Бурштинотоп регулярно прослуховував їхні бурчання, погрози та прокльони. Настрої в місті були препаскудні. Говорили про бунт, про опір, про те, що Нижнє місто повстане і скине Вокса. А бібліотекарі, бий їх Небо, стояли на чолі натовпу, підбурювали до бунту і сіяли розбрат!
Бурштинотоп наморщив чоло. Що не кажи, а бібліотекарі були незамінні при будівництві Дороги Багнищем, але згодом почали надто гнути кирпу. Та якби тільки це: і далі вірячи в Кулькапову маячню про рівність нижньоміщан та вченого люду, ці неприторенні дурні стали вкрай небезпечні. Слід було покласти цьому край.
Бурштинотоп видивив за вікно, де на крихкій скелі, спертій на риштування Санктафракського лісу, височіла Вежа ночі.
То була вигідна оборудка. Він і нині цього певен. Бурштинотоп підслухав балачку на великій зустрічі, влаштованій у Капличному палаці — розкішній будівлі на річковому березі, де містилися всі бібліотекарські штаб-квартири. Окрім бібліотечного відділку в повному складі кватирували там і чільні купці Нижнього міста. Гріх було не скористати з такої нагоди, аби одним махом знищити до пня усе зрадливе кодло… Але для цього треба було мати орду немилосердних горлорізів.
Бурштинотоп одвернувся від вікна.
— Орбікс Ксаксіс, Сторожі Ночі, — пробуркотав він. Так, то була вигідна оборудка. Духоблуд пересвідчив у цьому Вокса.
— Свята скеля сідає, — пригадалися йому слова свого патрона на отій фатальній зустрічі між ним та його недругом Орбіксом Ксаксісом. «Але я потраплю її зупинити, не дам їй торкнутися землі. Сам подумай, Орбіксе, — переконував Вокс. — Чого ви найбільше боїтеся? Що свята скеля впаде на землю. А я пропоную рецепт, як цього уникнути». — «Як?» — запитав з-під металевої маски рипучий голос. «Треба збудувати величезне дерев’яне опертя, — Санктафракський ліс, — яке б утримувало святу скелю в її теперішній поставі. Ви ж знаєте, Орбіксе, це мені до снаги… Аби я тільки взявся». — «А якщо ви спорудите такий дивогляд, якої винагороди зажадаєте натомість?» — прогарчав Орбікс. «О, суща дрібничка для вас, — хихикнув Вокс, трясучи своїм потрійним підборіддям (уже тоді, оскільки міг пригадати Бурштинотоп, він дедалі гладшав). — Тільки й роботи вам буде, що перебити всю бібліотекарську братію та їхніх посіпак — купців. Ксаксісе, голубе, я просто певний, що ви за іграшку з цим упораєтеся».
Бурштинотоп пощулився. Ксаксіс таки впорався. На четверг у ніч після розмови його Сторожі оточили палац, де кватирували бібліотекарі, й зачалася велика масакра. Вулиці навколо палацу зачервонила пролита бібліотекарська кров, а все ж…
Оте «а все ж», здавалося, ніколи не зникне, гірко подумав Бурштинотоп.
А все ж, деякі бібліотекарі зуміли прорватися і зникли у водозбігах, де, мов ті рябощурі, переховуються й нині.
— Благослови їх Небо! — усміхнувся Бурштинотоп. Бо ще й тепер з них могла бути якась користь…
— Я зараз, коханий мій, — гукнула з палати напроти Вогнецвітка. — Казанок уже закипа.
Бурштинотоп кволо кашлянув. Трав’яний чай — ось що освіжить його спраглу горлянку! Духоблуд роззирнувся. Чи всі речі зібрано? Мандрівка заповідалася тривала… Начебто все на місці. А його лікарства Вогнецвітка згребе до своєї неосяжної торби за дві секунди. Люба, кохана Вогнецвітка. Ну звісно ж, вона має піти з ним. Бурштинотоп просто не може покинути її тут. Ні, в жадному разі! Натомість тих, кого він радо спекався б, налічувалося чимало..
Узяти хоча б Ватага Титуґґа.
Бурштинотоп пригадав свою першу зустріч із тим старим підступним молотоголовим зарізякою. Звів його з ним діловий Бурштинотопів партнер Емуель Піноротько з Ливарної галявини. Емуель був Бурштинотоповим агентом у Темно-лісі — і то доволі заповзятливим.
«Познайомся з Титуґґом, — усміхнувся Піноротько. — Він уособлює в Нижньому місті Гоблінівські сельбища, і як на мене, може тобі стати у великій пригоді».
Бурштинотоп ковзнув поглядом по вкритому бойовими рубцями Титуґґовому обличчі, вухах, понівечених від мечів, руках, помережених татуюванням, бойовому спорядженні з численними прим’ятинами від ударів. Хоч куди козак!