«Вогнецвітко, я думаю інакше, — прошила няньці мозок крижана Бурштинотопова думка. — Голова моя має бути ясна. Сьогодні жодних особливих ліків. Затямила?»
— Бурштинчику, коханий мій, — запротестувала нянька. — Облиш, ти ж знаєш, я не люблю, коли ти…
«Затямила, Вогнецвітко? — духоблуд прищулив очі, вусики біля кутиків його тонкого рота затремтіли. — Зітру в твоїй голові все, чим вона напхана. Спорожню твій мозок… дочиста…»
Вогнецвітка впустила ложку і, голосячи, впала навколішки.
«Дай мені ліки, — Вогнецвітка чула, як мароблудова думка морозить їй мозок. Вона простягла пляшечку, і сухенька, тонка рука хапливо її взяла. — Тепер запакуй решту моїх пляшечок — тільки обережно. А тоді відвези мене до Худайла. Я дам йому останнє маленьке доручення». Він зирнув на пляшечку з ліками у себе в руці й похмуро засміявся.
Нянька тупо кивнула здоровою, як казан, головою.
— Знаменито! — усміхнувся Бурштинотоп. — І ще, Вогнецвітко, любонько… — Нянька завмерла — її очі були порожні й холодні. — Поквапся, час наглить.
Розділ п’ятнадцятий
Тать, Убийкіготь і Жмур
— Татю, час, фаланга вже шикується! — хрипливо гаркнув гоблін і штурхонув бутом по ногах сонного. Темношкірий молотоголовець звів голову: на нього зверху витріщився сповойовник Дуболом. — Жвавіше!
Тать сів.
— Я мабуть, задрімав, — промурмотів він. Гоблін підвівся, оговтуючись після короткого сну, і взяв рогатого шолома та важкого пукатого щита — спорядження добірних молотоголовців. Шолом ліг між широко посадженими очима. Тать застібнув його і взяв щит на плече. — Я готовий, — доповів він.
Дуболом кивнув.
На величезному похмурому майдані ніде голці було впасти від різношерстої гоблінівської братії. Опріч невисоких приземкуватих дрібногоблінів у нехитрих обладунках та кремезних плескатоголовців з дебелими кийками, в око впадали чубаї та патлаї, озброєні важкими луками і сагайдаками, повними стріл, а також капловухи з важкими надбрівними дугами та пилозубі гобліни, примітні своїми різьбленими списами для близького бою. Усі до одного були цяцьковані, тавровані чи окільцьовані особливими знаками свого роду-племені, й усі без винятку рвалися до бою.
Очолювали їх молотоголові Сторожі: вишикувавшись грізною бойовою фалангою у двісті бійців завширшки і триста завдовжки та заслонившися щитами, вони утворювали непробивний мур.
Тать стояв у першій лаві, як завжди, пліч-о-пліч із бойовим товаришем Дуболомом. У Темнолісі вони билися поруч у багатьох січах. Дуболом урятував йому життя під час Великої Сорокушачої різанини, а за рік, коли воювали гоблінів-чубаїв, Тать відплатив йому тією самою монетою.
Вони були молотоголовці. Війна стала їхнім ремеслом. Але тут, у Нижньому місті, жити було куди легше. Жодних знегод, нічого, окрім нескінченної муштри та довгих нудних годин у Мурашиних вежах! Коли-не-коли зчинявся шарварок через раба-втікача чи якогось гонористого фабриканта, будячи незрівнянний азарт погоні. Але сьогодні все буде зовсім інакше, сьогодні їхнім недругам не буде ні куди бігти, ні де ховатися.
— Бібліотекарська потолоч! рикнув Тать.
Спереду фаланговий, чекаючи наказу, зизував на Ватага Титуґґа, що стояв на невисокому постаменті. Ось ватаг підніс свою криву шаблюку і заревів:
— Фаланго! Вперед!
Тать потішено рохнув і рушив у ногу з рештою.
Кінець муштрі, патрулюванням, кінець осоружній метушні! Зараз почнеться обіцяна велика битва! Громохко карбуючи крок, фаланга покинула майдан, вийшла на головну вулицю, і Тать думно підніс голову. Йому подобалося грати на марші м’язами — могутніми, просто таки сталевими. Як вони тремтіли, як напружувалися, як їм кортіло випробувати себе в запеклій ручній боротьбі! Тать розкошував ваготою своїх обладунків, карбованою гупотнявою бутів та чуттям причетності до когорти, від чийого кроку гула земля. Але найбільше гоблін тішився, бачучи, яке враження справляє величезне військо на нижньоміщан.
Коли фаланга маршерувала повз благенькі халупи і в них аж двері двигтіли і обсипалася дахівка, тут і там Тать зауважував городян, які вже пробудилися зі сну і потаймиру визирали крізь шпарини у зачинених віконницях, їхні обличчя спотворювали гримаси збентеження, переляку, жаху…