Тать задоволено гигикнув. Оце вже щось! Як і за добрих давніх часів він знову чув себе непереможним!
Фаланга звернула ліворуч і незабаром вийшла на другий майдан — менший за перший, зате з величезним арковим перекриттям. Під аркою плинув відкритий канал, він огинав майдан, скипав піною і з порогів, неначе водоспад, зривався у глибоку шахту. Скульптурний обрис полум’я на вершечку арки, заґратований отвір унизу… То був той самий сумнозвісний Великий Східний вхід до підземних водозбігів Нижнього міста. Перед входом фаланга спинилась.
— Щось я, Татю, не втну, — прошепотів Дуболом, визираючи з-під високо піднесеного Татевого щита. — Удиратися в риштаки через Великий Східний вхід — це ж видима смерть. Хто того не знає?!
Тать ствердно кивнув головою. Свята правда! Заґратований отвір виводив до прямовисного колодязя, де вода каскадом спадала в широченний чорний водозбір — так званий Затон потопельників. Чимало гоблінів уже знайшло тут свою смерть, намагаючись увійти до водозбігів, а якщо комусь і щастило прорватися на той бік, їх не вагаючись винищувала бібліотекарська сторожа. За весь час проскочити не зумів ніхто.
— Ну, і що нам тут робити? — просичав Дуболом. Тать похитав головою.
— Уявлення не маю, друже Ломе, — одказав він.
Раптом наперед, у супроводі зморшкуватого гобліна, виступив Ватаг Титуґґ. Вони спинилися перед низеньким жолобом, поставленим під високим кривобоким обеліском з чудернацьким різьбленням та чорним диском спереду.
Тать зорив, мов зачарований, як воєвода кивнув головою одному з гоблінів, і той рушив уперед. Що намислив цей старий вовцюга?
Мовчки, без жадного слова, гоблін доп’явся до диска і з силою натис на нього обіруч. Почулося легеньке клацання, шкрябіт каменя по каменю, і кривобокий обеліск несподівано повернувся, відкривши під собою довгу чорну шахту. Ватаг кивнув фаланговому, той підійшов до нього, вислухав наказ і обернувся до молотоголових Сторожів.
Фаланговий заговорив, звертаючись до перших лав, і голос його звучав рішуче.
— Нарешті таємний хід до риштаків відкритий для нас. Але не забуваймо: у бібліотекарів губа не з лопуцька. Цей хід вузький, і нам доведеться розтягтися в колону по одному. Вам, сторожі першої лави, випала честь стати першо-прохідниками!
Тать облизнув губи і ступив крок уперед, його приклад наслідував Дуболом, а там і решта першої лави. При вході до шахти фаланговий тицьнув йому в руку запаленого смолоскипа. Тать пригнувся, прикрив щитом плече і міцно стис похідню. Поцілувавши кістяний різьблений амулет на щастя, почеплений на шию, гоблін ступив у темінь. Замість сподіваних сходів, відчув під ногами крутий металевий укіс і прожогом ковзнув долу. Замерехтіло, загрожуючи згаснути, полум’я смолоскипа.
За кілька довгих, виснажливих секунд, бути важко гупнули об землю, і знов яскраво спалахнув смолоскип. Тать присвітив собі, випростався і сторожко ступнув уперед. Якщо очі його не зраджували, він опинився у величезному підземному склепі, де врізнобіч від нього розбігалися темні тунелі. Ззаду долинав рев води, що спадала каскадами у Затон потопельників. А спереду, на сторожі коло ходу, на металевому підвищенні стояв самостріл.
Кругом панувало безлюддя, а може, то лишень омана?..
Тать обачно посувався вперед: не поминав жадного темного закамарка, жадної тінявої ніші, скрізь тицяючи палахким смолоскипом. Йому було запко в тій сирій і темрявій підземній печері.
Молотоголовому Сторожеві тут вочевидячки не місце! Інша річ — риштаковим щурам — як рябим, так і звичайним…
— Ховайтесь, не ховайтесь, — прогарчав Тать, — а я вас зачую, хоч би де ви були.
Раптом ліворуч щось зашаруділо, і він постеріг краєчком ока якийсь рух. Вихопивши меча, гоблін рвучко обернувся, махнув ним і раз! — відтяв голову худющому рябощурові. Тать полегшено зітхнув і потішено вишкірився.
Поки що він не зустрів тут жодної душі. Тать ногою відкинув мертвого щура з дороги — і тут позад нього на землю гупнув, з’їхавши з укосу Дуболом.
— Прохід вільний! — згукнув через плече тать, і від його крику схожим на печеру склепом прокотилася луна.
За другим майже відразу з’явився і третій молотоголовець, а там і четвертий, п’ятий… Гобліни один за одним шугали в підземелля. У склеп нашевкалося повно дрібногоблінів, плескатоголовців, чубаїв із пилозубами — вони шикувалися в бойові порядки, сповнюючи підземелля кашлем, гарчанням та човганням бутів… Вояки діяли чітко, злагоджено, і дуже скоро фаланга набула попередньоговигляду.