I тут — скоро надолині, в Нижньому місті, вибило дев’яту — Жмур добачив біля дверей якийсь рух. На поміст, маючи чорною мантією, вийшов Орбікс. Найвищий Сторож рушив до Жмура — і той поспішив сісти рівно. Важко вгадати, що на умі в Орбікса, заличкованого машкарою та окулярами, тож краще не зраджувати своєї стоми!
— Жмуре, заклинаю тебе, — звернувся Орбікс. — Хай клітка спускається якомога рівніше і тихіше. Припильнуй, щоб усе було як належить.
— Слухаюсь, — муркнув дрібногоблін, подаючись уперед на своєму високому сідалі, яким увінчувався спусковий механізм. Він змотав вільний кінець плетеної линви і перевірив балансирні гирі.
Жмур сидів спиною до помосту і не бачив, як на нього ступив Леддікс у супроводі чотирьох Сторожів — кремезних плескатоголовців. Дрібногоблін обернувся. Між гоблінами йшли в’язні — їх було двоє. Один — дівчина, бліда, виснажена, з запалими очима та тремтячими губами. Коси м’яко спадали їй на плечі. Другий — юнак. Стрункий, жилавий, весь потовчений. Він легенько потирав голову біля вуха. Жмур упізнав бранця — одного з особливих радників Найвищого Сторожа. Як же його звали?
— Мужайся, Маґдо, — долинув до Жмура приглушений хлопців голос, коли обоє в’язнів, оточені здоровенними Сторожами, наближалися до клітки. — Не дай їм того, чого вони хочуть. Ти — краща, ніж вони, не забувай!
Орбікс Ксаксіс повернувся до них.
— Он як? — запитав він глузливо, тицяючи свою машкару просто в обличчя хлопцеві. — Ксанте, ти мене розчарував, — просичав з-під маски Найвищий Сторож. — Ти навіть не уявляєш, як мене розчарував. — Він кивнув головою на Маґду й обурено вигукнув: — Ганьба — дати себе заморочити якійсь бібліотекарській погані!
Ксант стояв, спустивши очі додолу, і мовчав.
— Але для тебе ще не все втрачено. Чого жадають скельні гемони? Смачненького бібліотекарського м’ясця. Тож якщо ти кинеш їм дівчину, то, може, й порятуєш свою шкуру. — Орбікс хихикнув. — Ну, то як, Ксанте? Махнеш на неї і п о дбаєш про себе? Чи хай краще тебе зжеруть укупочці з нею?
Ксант уперто мовчав.
— Запхайте їх у клітку! Починаймо обряд, — зарепетував Орбікс.
Бліду дівчину і стрункого юнака запхали у якесь ґратчасте одоробло, двері зі скреготом замкнулися, і їхня в’язниця моторошно загойдалася. Дрібногоблінові ніздрі роздималися.
Свіже м’ясце, подумав він. Скельні гемони будуть щасливі.
Найвищий Сторож, підніс руки і зіпонув:
— Слава Великій бурі!
I прожогом скомандував:
— Опускай клітку!
Жмур схопив спускову корбу та й давай крутити. Клітка різко смикнулася і пішла вниз — повільно, рівно, в цілковитій тиші: за наказом Найвищого Сторожа, Жмур уплів у ланцюг крамні стрічки, аби притлумити монотонне дзенькання, зазвичай супутнє спускові клітки. Рано ще колошкати скельних гемонів.
— Слава Великій бурі! Слава Великій бурі! — грянули Найвищий Сторож, доглядач клітки та четверо Сторожів-гоблінів.
Жмур пощулився. Він розумів: продавати витрішки не випадає. Він мав не просто безгучно спустити клітку, а й не проґавити миті, коли треба буде загальмувати. Поквапишся — і бранці повипадають із клітки й поскручують собі в’язи.
Забаришся — і розхряпаєш клітку об стіну каньйону. У тому і в тому разі скельні гемони сполошаться, перш ніж в’язні встигнуть кинутися навтікача. А цього, наголошував Орбікс Ксаксіс, блискаючи очима з-за своїх чорних окулярів, не можна допустити.
— Боронь Боже, схибити! — занепокоєно буркотів Жмур. — Боронь Боже, напартолити!
Останнього разу, коли Жмур помилився, Леддікс так його відшмагав, що басамани на спині, здавалося, вже не загояться ніколи. Якщо ж і сьогодні все перекапуститься…
— Слава Великій бурі! Слава Великій Бурі!
— Отак, потихеньку, — шепотів собі під ніс Жмур, намагаючись не перейматися вигуками Сторожів, коли клітка внизу закрутилася на дедалі свіжішому вітрі. — Проскочимо оту скелю. Отакечки… Трохи нижче. Ще крапелиночку… — Він потяг за гальмівний важіль, зазирнув у глибокий каньйон і полегшено зітхнув. Клітка приземлилася на кам’яну брилу, від неї до чорного зазубленого отвору в стіні каньйону було менше як п’ятдесят ступнів. — Здорово! — одвів дух Жмур.
Орбікс, — він особисто, перегнувшись через бильця, пантрував за всім у далекогляд, — повернувся до дрібногобліна.
— Відчиняй клітку, — скомандував він.
Жмур намацав над собою сплутану линву, розплутав її і рвонув на себе. Зачувши, як унизу щось клацнуло, він спустив очі у каньйон і побачив розчахнуті кліткові двері. Потім з’явилися дві постаті, і Жмур затамував подих. Якийсь час постаті стояли, потім заозиралися, і у Жмура промайнула думка, що вони збираються розскочитися…