— Одлупити б тебе треба! — чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ. — Ну, то ходім вже… Може, що виберем…
Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.
Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чобітлята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних халяв «знайомий» жидисько хоче п'ять рублів.
Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межиочі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.
Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна-чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.
Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки… Вже з півтора рубля майже до двох дртягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз…
Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт, і кожний з них видавався йому «зовсім добрим».
Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» — він же це сказав виразно.
При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «Я ж вас ще позаторік знав… Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі?.. А для вас… Для вас у мене півціни… Оці добрі з варшавського юхту… Знаєте їм ціну? Задурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього чотири рублі… Їй-богу, це задурно. Поміряй… Малий! Поміряй до ноги… Ну? Ніби на міру».
Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви… Бо і таке бувало… Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.
А Матвій сказав твердо:
— Два рублі й з половиною! Хоч — беру, не хоч — можеш сам у них ходити!
І вийшов. Володько тяжко зітхнув.
— Де ж таки, — звернувся батько до сина. — За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але це чобіт. А то… Тьху, бий тебе всі громи!..
Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.
— Хазяїн! Хазяїн!.. Вернітьсяі.. Ну, платіть гроші… Це суха, кривов'яза жидівочка з крамниці.
— Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?
Матвій вернувся й довго вилічував гроші.
— Це тільки для вас… Знайте, що це тільки знайомим… — умовляв жид.
Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого шкла. А що в його очах… Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..
Додому п'ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.
І добре, що продав корови. Незабаром гармати під Крем'янцем загули. Ні дня, ні ночі. Чорна хмара і чорний дим застелили небо і землю. Осінь вдарила дощами. Паркові обози гарматних дивізіонів зрили немощену дорогу, і в її драглині грузнули біженецькі коники по самі черева. їхали вже не дорогами, а полями.
Під. гуркіт гарматних перегромів янчать у будах діти. Сміється і плаче якась чорнолиця жінка, що сидить на брудному, мокрому клункові. Вона оповідає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на полі саме була, а дитя ніби в хаті лишила. Прибігла, — «дитини вже не було». Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловік її у Карпати пішов… «Бодай їм, як довго житимуть, в голові карпатало».
Вона протягала руку, благала когось. Хустина злізла їй на потилицю, а розбите каре волосся всівав дрібненький дощик.
А обози пливуть собі повз байдуже, поволі. Часом коняка яка черевом на грязюку падає. Били, зводили матюками. Наліплені стопудові колеса возів сутужно обертають маточинами. Не обійшлося і без хриплого співу і тнриндикання губної гармоньочки.