— І де вони в чортяки набралися, оті большевики? Яка халєра породила їх на світ?
— Каторжани! Не знаєте. Всі каторги повідчиняли. Он зі Сибіру, кажуть, сто тисяч їх суне.
— Каторжан?
— А що ж. І спину їм нема, бо ж їм все ніпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб і шлюс.
— А де ж власть? — грізно питає котрийсь. — Он у Довгощика також були, п'ять тисяч стягнули і молодицю споганили. Олійникові записку підкинули: таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем і баста. На Горбаях цілу ніч свиню смалили і стріляли в небо.
— Какая теперь вдасть! Вон у Києві Центральна Рада, кажуть, войсько собірає. А какой сознатільний чоловєк пойдьот сьогодні воювать. За кого, спрашується?…
— Чому ні. Пішов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не піде.
Народ. Затиснуті, спраглі уста, напружене кантате чоло. Очі впоєні в каламутну далечінь, ніби очі божевільного, що зненацька наткнувся на неймовірно яскраву ціль. Але як пізнати її? На очах сіра шкаралуща. На душі вируючий накип їді, що збирався там впродовж століть. Стрясає дико і нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавілу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинківцях будуть роздавати тараню. Десь там залежалося багато тарані й її порішили роздати народові. Кажуть, буде велика зборня.
Йдуть усі чоловіки. Цікаво. Володько також не промине такого видовиська.
Пішов. Перейшов через двірський сад. Сила народного буревію залишила тут виразні сліди. Пошарпані будинки, повиривані вікна позіхають у простір. По алеях розсипані папірці. Володько підіймає один такий папірець. Писано латинкою. Сховав до кишені. Пригодиться. Дома розбере, що там написано.
На Шинківцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли і критий смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовгані мідяні клямки, витоптані пороги, забруджений поміст. Махорчаний дим розводить у просторі фанаберні викрутаси.
Здається, сто тисяч дядьків прибуло за таранею, їх жінки, їх діти. Цілі покоління скупчилися ось тут. На них шинелі, фуражки, папахи. На плечах не позаростали, не злилися зі загальною сіриною сліди від погонів. На обличчях загар окопів, у очах вибушні вогники.
Не за таранею прийшли вони зо всіх своїх «кутків» сюди. Порядний мужик за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зібралися, щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гурті виразніше чути силу свою.
— Власть. Давай тверду власть! — гукають вони. Он по селу гасає п'яний москаль і топчеться, по чому попало… Он ступають страшні матроси, які не забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердінь непіддайності мужика.
Той он оповідає, щотакий-то кум і сусід Тодосько за яблока дві тисячки лупнув. Уночі прийшло до нього п'ятьох з «ружжами». «Руки вверх! Дайош генгі!» Тодосько вийняв тисячки і віддав. Жизня кожному за гроші дорожча. За неї віддаси все.
А знаєте, як Бурачиха Санька за «своїм» побивалася. Лисий тесть Марко не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снігу до сусідів. Казав перед людьми:
— Ну, люди, сестрички, братчики і всі православні! Я на віру вашу (був католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив, батюшці чистошовкового підрясика справив, але «їй», невістці, моїй скусі не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно… Як княгиня, тільки трон дай.
І дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею, мов карти. Ні. Не взяла, сатана. Одвернулася. І цим, клята, ще більше прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не візьму її…
І почав пити. Пив, пив… На раз дві літри перваку виджорив. Баби з другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син Ясько з кавалерії при шпорах прибув Батько пізнав його аж на другий день. А на третій, вчора серед ночі, якісь люципери застукали у вікно. Ясько жінку в постелі лишив, зірвався.
— Хто там?
— Отвори! Свої!
Засвітив і гільки відхилив двері… — баах! Куля просто в кишки пішла і вирвала спину. А Буряк ніби в другій хаті спав і нічого не чув. Сьогодні он усіх попів звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий, страшний злочин, що взиває пімсти з неба, а суду ніякого. Бо хто буде судити.
З семінарії прибуло кількох учнів. Наліплюють оголошення. Дядьки, слово по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обіцяють. Додумалися. Знають, що коли не дадуть, і питати не станемо. Ану, списки робити. Ану, доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати.