Краю мій! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Ніколи не був ти упокорений ворогами. Ти був, є і довго ще будеш рабом власної натури, накинутої тобі в сіру давнину не ворогом, а стихією. Будь тверезим і мужнім.
Сонце хилиться до заходу. Срібні листочки молодих осичок тремтять під подувом ледь помітного вітру. Останні промені сонця обціловують зо всіх боків зелень, і всяка барва знаходить відгук їх пестощів.
Приходить Матвій. Відхилив кущі, подивився.
— Ти тут? — запитав він.
— Не хочеться лізти чортові в зуби, — каже Володько. — Перестою тут. Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Ніяк не хотіла бігти.
— І я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався від того шарпатюги.
Володько задоволене посміхається. У Матвія під рукою при поясі сокира.
— Думаю, — каже він, — зрубати кілька деревин на дрова. Тут гарно, — додав і оглянувся навкруги. — Ех, — каже далі. — То колись, бувало… Не знаю, що сталося.:. Чи то старість, чи то світ змінився, але тепер все не так. От квітки. Бувало, в нас там на Запоріжжі в Дермані вийдеш на садок… Квіту того… Безліч. А все такі барвисті!..
Матвій не має багато слів, щоб висловити всі свої почування, але Володько стократ більше розуміє його, як виявляють ті слова.
— Шкода, що мене не вчили, — продовжує Матвій. — А то — сів би і все списав би. Все чисто. Як було, як є і як буде…
— Як буде?..
— Ну. Певно. Хіба тобі дивно? Не казав я, що буде війна? І тепер кажу: нема лиха без добра. За цей час, від початку війни до наших днів ми всі переломилися. Так. Ми, мужики, цілий наш народ. І хай там діється, що хоче, але те, що родилось у нашій душі, і те, що росте у ній, не загине і не вмре. Виросте і дасть великий плід. Край наш, Україна буде. Це вже я бачу… А ти — мій син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного житнього хліба, який і сам їв, ти йди далі… Може, станеш доктором. Може, будеш редактором яким… Може, будеш більше, ніж я, знати. Може, учителем… Нічого тобі не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душі і ти сам вибереш собі роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощів і заздрості. А ще одно: як могтимеш, візьми колись шмат паперу і все, що чув, що бачив, спиши. Хай знають ті, що прийдуть колись, які люди жили на цій землі, що думали вони, що пережили, які війни, свари були… Кожний день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша будуччина…
Говорячи це, Матвій присів на пеньочку. На чолі його дрібненькі крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає він піт і думає. В міжчасі Володько вставляє своє:
— Я, тату, думав над цим…
— Так?
— Думав, — продовжує Володько. — Хліборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана і як свому… А чому? Бо ми хлібороби. Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити… Ми потоптані. Ми упосліджені. Ми ніщо! Сьогодні, там… Я, знаєте, хотів кинутися на того хама і роздерти його на кусся. Отак просто роздерти і все… Лють мене їсть…
Матвій думає.
— Аби тільки, — каже, — всі до цієї думки дійшли. Ні. Не кажу кинути плуг. Ні. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: поки ми тільки коло плуга, а там на горі сидять вужі — нема нам щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..
А по хвильці додає:
— Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.
Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба…
— Ну, зріжемо цього.
Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.
Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають «товариші» і вибирають все нові та нові «самообложенія». Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть «в наряд». Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села — сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій — нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.