А промовець все говорить. Ось вже він доходить до своєї виборчої листи, коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тиші той крик, крім голосу промовця, пролетів над головами всіх слухачів і викотився десь на двір. На сцені встав комендант поліції.
— Іменем закона розв'язую віче! — проголосив комендант.
— Що? Як? Що сталось? — пронеслося між народом.
— За що розв'язує? Чому?
— Просимо говорити! — почали кричати із зали. — Просимо далі. Ніхто не сміє нам заборонити говорити!
— Тихо! — крикнув рішуче комендант. — Пан староста сказав розв'язати віче, й так має бути!
— Але ж за що? Ми маємо право робити віче! — казав здивований кандидат на посла. — Пан староста мусить це знати.
— Прошу розійтись, — різко й рішуче проговорив комендант до народу.
— Не підемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всім можна, а нам ні? Не дозволимо!
Почався гамір, крик, метушня. Володько поглянув на Кіндрата, на Ілька. Ці також кричали:
— Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кіндрат навіть захопився. Він увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову…
— Тихо-о! — закричав комендант. — Як не хочете вийти й розійтися по-доброму, то ми вас попросимо! Розійтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
— Шановні збори! Прошу спокою! Розв'язання нашого віча є виразно незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розійтися. Спротив все одно не доведе до нічого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землі право й за кого нам треба голосувати. Прошу розійтися!
«Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, і сла-а-ава, і во-о-оля!» — вирвалося зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як іскра в бочці пороху. В одну мить ціла зала вибухнула могутнім, розлогим співом. Спів той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось він вже вирвався у двері, ось бушує вже на дворі, ось прорвався на вулицю. Тисячі уст, тисячі грудей злилися в одному, великому звуці, в одному викрику, в одному кличі… Всі, мов заніміли, стояли без єдиного руху на одному місці, а тільки уста й груди співали, тільки очі горіли вогнем, тільки серця сильно, чітко й нагально бились у тісних грудях.
Володько весь горів. На ньому тремтіла кожна жилка, кожний нерв. Серце билось так, ніби хотіло його розтрясти, а поза шкірою на спині пробігав то холод, то жар. Він поглянув на своїх хлопців. Всі як один стояли витягнуті, ніби перед генералом, і всі співали. Властиво, співав тільки Сергій. Решта не знали слів тієї пісні, але в цей час їм було соромно не знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, І через те вони все-таки співали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали якісь величні звуки… І Володько ще більше радів, дивлячись на них.
Ось гімн скінчився.
Після цього всі почали поволі, мов лавина, що сповзає з верха гори, виходити на двір, на вулицю. Ціле широке подвір'я, ціла, як глянеш, вулиця була забита народом. Деякі все ще не могли втихомиритись і співали на хідниках, серед вулиці. Десь взялися відділи пішої і кінної поліції.
— Розходьтесь! Розходьтесь! — гукали вони… Люди поволі розпливалися у бічні вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
— Хлопці! Тримаймось разом! — крикнув Володько. Але втриматися було тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливішим. Всі рвались кудись, мов хвилі розлитої в повінь ріки…
— Ах, чорт! Ах, чорт! — кляв весь час Кіндрат. Було вже шість годин. Починало темніти. Всі відчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й нагоди про це сказати. І аж коли парубки витиснулись на вільніше місце, Володько обернувся до них і сказав:
Хлопці! Чи підем просто так додому, чи зайдемо щось з'їсти?
А куди? — запитав Сергій.
— За що? — додав Кіндрат.
— Я, — сказав Сергій, — маю кілька тисяч марок. Може, вистаче!
— Так йдем! — сказав нарешті Ілько. Він майже весь час мовчав і тільки дивувався. Тепер вже перестав дивуватись і почав бути чинним.
— Ах, чорт бери! От так-так! — казав він, розмахуючи руками. — Оце, таку йо-ма, коли б так… Е-е-е! Я вмію з гармати бити! Я вмію громить! Ану, братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
— Перш усього до Грицюка. Це мій знайомий. Там поїмо, відпочнемо й на цілу ніч додому. Добре?
— Добре! Смали!
По короткому часі парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка. Не було вільного ні одного столика. Коло прилавка юрбилось кілька тузинів людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому вдалося скорше дістати що треба.