Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
— Геть, стара! — і почав примощуватися коло Володька. Він дихав поволі і навіть не стогнав. Праве око, щока, лице залиті кров'ю. Не знати, чи ціле око. Ліве було заплющене.
— Стара! Чистих наміток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але мерщій!.. — гостро наказує батько. — Стільця мені подайте.
Дівчина підставила стілець і батько почав ворушити Володька. Навколо оточили їх дівчата. Вони тремтіли, залякано зазирали, тошніли. Володько все чув, лише не бачив. Він знав, що коло нього сидить батько, що він змиває намоченою у воді наміткою з його обличчя кров і від цього було йому гарно, приємно. Він забув за око своє. Що там дурне око!.. І він попробував навіть поворушитись, розплющив здорове…
— 0-о-ох! — вирвалося з його уст мимохіть зітхання. Малий поворушив скривавленою головою… Аж тепер він чув виразно біль. Щось сіпало, і то не з правого боку, де дістав удар, а з лівого, на лівім виску. У роті чув твердість, ніби туди понабивали якого клиння. Зуби якісь напружені, але, поворушивши задубілим язиком, Володько відчув, що це вражіння мильне. Два з них замітко ворушилися. Язик почав поволі випихати криваву слину, а з нею викотилися назовні два молоді, гостренькі, молошні Володькові зубочки.
Бачив це батько, бачила й мати, але ніхто не взяв тих зубів, щоб викинути на горище мишам. Не добровільно викотилися синові зубенята і від цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкі потічки… А батько все мочив та мочив намітку. Змочив її геть, і стала вона подібна до зім'ятого червоного прапора. Вода в мисці також зчервоніла. А Володько тільки губами мамляє… '
— Болить, сину?
— Ні, тату… — і щоб доказати це, Володько витягає руку і мацає… Лап, лап… Мацнув своїми пучками якісь слизькі закарвашики коло ока і відорвав назад руку… А все-таки:
— Ні, не болить, тату… Не болить, — впевняє.
— То, може б, ти міг підвестись? Володько це охоче зробить. Він уже підводиться. Поволі, з натугою. У голові мов олова налито. Але вставав…
— О, о, о… Отак, отак… Сюди, над мису… Молодець… Так краще вимию.
Батько не скривав своєї якоїсь своєрідної радості, коли впевнився, що око Володька ціле.
Він ревнув невиразно, грубо, як звір, котрому пощастило піймати якусь незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої намітки кров і все вимочував та вимочував залите нею око. Під тим оком двома підківками червоніли розшматовані до кості два шрами. Володько не міг так довго витримати. Він стиснув зуби… Вони німіли. Іноді їх зовсім не чути було в роті, але його нудило і в голові щось болюче сверлує. Ледве-ледве виговорив:
— Ой тату. Я ляжу… — і останнє слово вимовив уже лежачи…
— Тошненько мені, старий. Та дай йому відпочити, — тошніла Настя.
— Давай-но ти вату… Тошнієш. Багато тим поможеш… — Вирвав з рук Насті вату, нову, чисту. Намітчаною стрічкою заложив ціле око й обережно, як тільки міг своїми ведмедячими лапами, тісненько, по-батьківськи обандажував голову сина.
— А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо дві яйці. Він мусить попоїсти. Цілий день налазилось… Можеш ти їсти? — звернувся до Володька.
Ні. Він не хоче їсти… Це він виявив похитом голови, що дуже швидко наливалася болем, тяжким та розривальним.
— Не зачіпайте мене, — вдалось йому витиснути крізь уста. Вони засихали, запікались, в'яли, не хотіли ворушитись.
Батько присів на краєчку і довго вдивлявся у Володькові малі бліді щічки… Обоє очі зав'язані. Чоло також, лише щічки, кінець носика та спраглі уста свідчили про буття батькового сина… Що він тепер думав — годі було б вгадати…
А геть увечері, коли всі впоралися з худобою і посходилися до хати вечеряти, стало сумно й ніяково. Всі підходили до Володька, вдивлялися в його роток, хитали головами… Їжа навіть не бралася… А дядьків Василь, що вихором улетів до хати останнім, побіг до хлопця, присів коло батька, нахилився.
— Як усе добре, — казав він, — скінчилося… Але що нашого Володика так скалічено, то все ні до чого… Біднюсінький мій цвяшечок, — і Василь обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальців пов'язаної голови, гладив малого, гладив довго, пестливо… Володькові знову, як тоді, після «прочуханки», зробилося шкода самого себе… Від цього в грудях щось болюче купчилось і тисло…
Хворий не хотів їсти, але одну шклянку молока мусів таки випити. На цьому настоював батько, а Володько не посмів противитися його волі. При їжі він виразно відчував, що не має двох зубів, але що ж… Це ще не все. Найприкріше було, коли, прокинувшись другого ранку, він відчув, що праве око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата міцно присохла і її тяжко було відірвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на місці ока засохлу шкаралужину… А де ж око? Боже мій. Боже мій! Невже воно витікло…