Розговорилися аж на помешканні Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володькові, але той відмовився.
— Так, так! Дорогий мій! — почав Лазюк, ніби продовжуючи свою думку. — Від нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось і надалі оцім порожнім на планеті місцем, що його сьогодні репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всі ми думаєм. Не раз і не два стукалася мені до голови думка: звідки й як почати? З села? З міста? Від «хлопа»? Від інтелігента? З «Просвіти» чи з бомби? І прийшов до одного висновку: звідки б його не починати, нам усім бракує одного — знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всіма засобами! Треба братися тільки за те, до чого прагне душа! Треба пізнати великий, Божий світ! Треба пізнати себе, нас, кожного дядька! Нас є досить. Ми є також не дурні, не сліпі й не глухі. Наші голови створені також не тільки для того, щоб добре за них нас вішати, а також для того, щоб думати й розуміти. Ми мусимо йти у світ і мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всі краї, всі народи. На кожному кроці мусимо, мов крапля камінь, довбати вперто й послідовно людську байдужість — тут у нас і там у світі. І всі наші починання мусять бути великі розміром, глибокі думкою, відповідні до величі народу нашого. Сорок п'ять міліонів! Сорок п'ять міліонів голів! Сорок п'ять міліонів сердець! Вдумайтесь, чоловіче, у те число. Уявіть собі його. Сядьте, напишіть собі його на папері й розложіть в уяві на сорок п'ять міліонів людських одиниць. Зважте їх фізичну силу, зрозумійте масу, їх думки, відчуйте биття їх сердець. Боже мій! Таж ви, коли ви маєте хоч зерно уяви, ви мусите жахнутись від величі народу, до якого належите! Обійміть уявою місце, що той народ займає на землі. Боже мій! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цієї людини. Ті слова, ті звуки… Він знає їх напам'ять. Одначе він слухає далі… Слухає, бо треба це чути… У вухах мусить завжди звучати та болюча музика… «Розшарпаний народ»… Як часто він вживає ці вирази. Але що зробити? Куди від них втекти? Границі… Навкруги границі…
Сиділи один проти одного, а в обох одні думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву дорогу.
Заснули пізно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких місцях вітер позносив з піль сніг, в інших знову лежали хвилясті замети. Нерівна дорога тікала з-перед очей і десь далеко на обрію зникала.
Володько мав час передумати все, що чув і що бачив за ці два дні. Перебігав у думці слова й враження, міркував над ними й розкладав кожне в належне йому місце.
А он вже, славу Богу, те вічне його село. Вертається до нього завжди однаково, завжди тією самою дорогою, як до неухильної дійсності, як до того, чого нема сили обійти.
VI
Молотили у Матвія своїми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тільки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней. Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цілий день ходити навкруги у великих, старих чоботях… А до того, як падає дощ чи сніг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть… Ні, ні… Це не так легко.
Матвій завжди робив ту саму роботу — пускав у барабан. Це вже він так добре знає. З барабану січе у вічі курява. На бороді висять брудні торочки. У роті й носі болото. За цілий день заросте курявою, що тільки очі виглядають.
Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться після.
Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.
По молотінні у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа — овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою — повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того, бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мерною. Перелякані, вони сидять там і не показуються…