Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.
Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики.
— Що нового в Дермані? — питав Володько.
— Нема, Володьку, нічого доброго, — сказав рішуче Василь. — А потім продовжував перервану розмову з Матвієм: — Ціле Застав'я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.
Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:
— Не встигли тоді викупити… Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше…
А Василь так і зрозумів…
— Знаєте, дядьку, — сказав він на Матвієву мову. — Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна… Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни…
Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад, — провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «например»), — В нас помер Ферапонт Яковлевич…
— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько. — Що йому?
— Помер, — коротко відповів Василь. — Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка… А був він уже другий рік… Ну, ніби директором, чи що… Народної школи. Тепер «семиклясувка»… Наш Андрій ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини… Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну… Почали вчити. Перший раз як заспівали… Діти нізащо не тягнуть… А тільки вийшов учитель — як вдарять свого… І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий…
Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив…
Потім полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди…
Другий день — Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили набік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі… Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.
Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:
— Не хотів би часом зо мною?
— Куди?
— Побачиш.
Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають «Чарочку». Під вікнами бігають і бавляться «у цвіт» діти.
Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі чорні коси. Вона чекає на Сергія…
Ось і він, але не сам. З ним Володько.
— Це добре, що ти його привів, — сказала Мокрина. — Та дурна Наталка не дає мені спокою… Хочете її бачити? — запитала рішуче.
Для Володька це несподіванка.
— Вона не в Тетильківцях? — промовив він.
— Та де… Вже три дні тут… Вчора в дворі сіяли разом квітки… Все співає… А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б… Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас втріскалась по вуха… Я знаю.
Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.
— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.
— Так. Золота… Біля золота лежала… а ти, Сергію, дивись: обнімає…
— Хай. Для Володька все… Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.