Ранок барвистий, свіжий, радісний… Лишень думи тяжкі і гнітючі. Знав ці стежки і ці дороги з раннього дитинства і не міг згодитися, що якась чужа сила має вносити сюди це пониження і цю зневагу.
До всього не застав коменданта в уряді, довго на нього чекав, настрій мав препоганий. Нарешті з'явився і той комендант. Володька покликали до головної канцелярії. Комендант сидів за великим столом, перед ним лежав потріпаний Володьків документ. Він мав сердитий, ворожий вигляд, ставив знов ті самі питання: а хто, а звідки, а чого сюди прибув. Володько намагався все це вияснити, і нарешті комендант заявив, що той документ тепер вже не важний, що він відсилає його до староства в Крем'янці, куди Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи він зрозумів? Негайно! Інакше може бути погано.
О, так… Він це зрозумів, І йому це дуже і дуже не імпонує. Розуміє, що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсім іншому, і що вона ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без ніякого документу, залишає поліційний уряд і одразу бере напрям, спочатку пішки вісім кілометрів до станції Озерани, а вже звідтіль потягом до Крем'янця. Була година пів на дванадцяту, а о першій відходить його потяг. Чи він встигне його піймати? А тому він вирушив і майже побіг старим залізничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до війни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революція і ще не відбудувала нова влада. Революція була тут вельми злюча, сліди її ще й тепер на кожному кроці — розметені рейки, зірвані мости, постріляні написи, розшарпані буди.
Щастя Володькове і на цей раз йому не сприяло. Засапаний і впотілий, він прибіг майже під станцію майже саме тоді, коли невеликий потяг Рівне-Львів, зі старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати чорного диму, відірвався від станції і прочмихав сливе перед самим його носом, щоб десь там далі за горбами розчинитися в просторі.
Дуже невелика це втіха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення до його фатального Крем'янця, відійде звідсіль аж по дванадцятій годині ночі, а прибуде до Крем'янця десь біля шостої рано. Володько, розуміється, лютий до краю, він вже без поспіху дійшов до станції, знайшов її почекальню, сів на найближчій, вичовганій лавиці, розгорнув пакуночок з їжею — хліб із салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повільно і оглядав порожню, невелику залу з її спорожнілим в куті буфетом, за яким молода панночка, з великою чорною родимкою на щоці, збирала посуд. На передній стіні зали висів портрет Пілсудського у сірому військовому одязі і мацєювці з орликом, а трохи далі від нього, над буфетом, такий самий портрет президента Войцеховського з вусиками у цивільному одязі. На бічній стіні зліва вивішено кілька оголошень, а між ними також плакат корабельної лінії «Кюнард», який закликав їхати до якоїсь незнаної і далекої Канади; Великі, червоні на синьому тлі кораблі, а над ними зграя білих альбатросів. Ними можна відплисти за океан і взагалі кудись далеко поза межі цієї невеселої дійсності.
Години чекання, як звичайно і як завжди, дуже ліниві і проходять вони дуже повільно. Володько сидів, нудився, думав свої турботні думки, виходив надвір, йшов куряною дорогою геть туди далі аж до поля, оглядав довкілля, приліг було під кущем бузини з наміром заснути… Але сон не квапився на очі. Його розганяли і проганяли далі ті самі настирливі думки… Так багато є про що думати, він такий ще молодий, його умови тут такі безвиглядні, його майбутнє таке невиразне. Гнітить і болить тупим болем поневолення чужого, ворожого займання. Ніяких надій, ніколи ніякого вдоволення, вічна туга за повнотою самого себе…
Довго і барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Біля десятої години вечора до станції почали стягатись люди. Переважно селянські жінки, босі, з великими за плечима клунками. Це ж післязавтра «Вшестя», і вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як і колись, як і давно, як і завжди, І моляться. Переважно старі, спрацьовані, добрячі бабусі. Голова кожної пов'язана старосвітською, ритуальною пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все більше і більше… Засіли всі лави почекальні, а не хватило місця на лавах — щось розстеляли і сідали де лиш було місце на брудній бетоновій долівці, їх босі худі ноги виднілися скрізь по залі. Сиділи мовчазно або потиху між собою гомоніли.