Ще далеко перед дванадцятою годиною всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.
Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем'янця… Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем'янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз по раз випурхують такі і інші птахи. П'яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець — біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим — на схід і захід дорога. Знана, як старий на покуті образ.
Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав кострубатий кий… І коли сонце застигло над Башковецьким лісом — він підходив до свого села.
Воно… І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.
— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.
— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.
Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.
Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.
— Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав, І буде кара… А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!
Сергій подав… Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів…
— Як то? — запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.
— То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства… У Крем'янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? — казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати… І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком. — Ну, а що тут? — хотів змінити мову.
— Нічого, — буркнув Сергій… І одразу додав: — То ж на Зелені свята у Наталки весілля.
Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову… Вийняв з кишені зім'яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста… Тоді встав…
— Треба йти, — сказав напружено, ніби боявся звалитися… — П'ять днів не був дома. Може, проведеш?
Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:
— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду… Мені тут тісно… А ще по хвилині мовчанки продовжував:
— Потребую світу… Простору… Знання. Мені треба вчитись… Шукати якогось права… Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав… Дуже невесело думав.
Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм… Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів… Намагався перевести розмову на інше… Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке… А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.