Саме скінчилася наука і з широких брам ліцею юрбами виходили молоді люди — хлопці і дівчата, у синіх, чотирикутних шапочках, гарних чистих одягах з книгами і портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, сміялися і розходились хто куди на всі боки. Володько стояв і давився на них, аж поки вони не розійшлися. І відчував виразно у своїй істоті згустки недоброго почуття, дуже виразної заздрості, а може, не так заздрості, як, гніву, почуття кривди, а одночасно і почуття гострого докору і самому собі. Пригадав і ті лави шкільні, забрані з Дерманської семінарії і перевезені сюди, на яких колись сидів також він сам і на яких напевно можна знайти його основні літери В. Д., вирізані на ляді лави. Це ж твоя земля, Володьку! Твій край, твоє місце на землі! Хто і яким правом заперечує твоє право до неї? І чому ти дозволив на цю ганебність? Навіщо годишся з цим грубим пониженням. Ти — жива, розумна людина!
І при цьому його вигляд говорив, можливо, більше, ніж його думки. Така неприхована, безпосередня погроза, такі насуплені ті молоді брови, такі сердиті сині очі, такі затиснуті уста. Дивився на ті мури ліцею і бачив їх, як виклик сумління… Як кару за минувшину… Колись давно прийшли вони сюди і вкопалися у твердінь цієї землі, як бастіони твердині, як символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, ці мури, і винні за цілу цю моторошну дійсність. Можливо, саме в них і таїться виправдання отих хлопців і дівчат в рогатівках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш місце змагання за владу над нею? І, можливо, ті мури є свідченням, ордером, пашпортом її приналежності.
Такі ось думки бентежили того Володька і чи знайде він місце на землі, де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може він сказати це своїм хлопцям у Тилявці? О, він вже їм про це казав і то не раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба більше, багато і більше… Виразніше, глибше, сильніше…
У цей саме час із-за рогу ліцейного муру, вулицею ректорською, почали виходити також учні української гімназії… Десь звідти згори, де там далі в кінці стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок — власність місцевого торгівця Лазаря Бакімера. Це там міститься та українська, ім. І. Стешенка, гімназія-права, без місця, без якої-будь державної допомоги… А хлопці і дівчата, що відвідують її, належать до місцевих сільських родин, розкиданих по всій цій провінції.
— Здоров, Володьку! — чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег Левинський. Біжить назустріч з другого хідника нерівною кострубатою вулицею, весь радісний, лишень трохи зблідлий, без кашкета, волосся розкуйовдив вітер. — Що тут робиш?
— Я? — зніяковів Володько. — Так собі… От ішов… Був у старостві…
— Зайди до мене, — казав Олег… — Переночуй… Вечором підем на гори… У кіно… Чи маєш гроші? Чого насупився?
Володько хотів було по-своєму відповісти на це захоплення, але Олег роззброював його своєю безпосередньою безтурботністю, і йому було шкода нівечити цю щирість. Вони такі різні і такі ще не зіграні.
— Зайду опісля, — сказав Володько з ноткою поблажливості. — Тимчасом маю справу.
А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного ганочка на вулиці Підгірній, і йому відчинив середнього росту молодий добродій у одній сорочці без комірця і в підтяжках, не конче старанно голений. Це був Лазюк. Він зрадів Володькові, запросив до своєї невеликої, зі старими меблями кімнати, де так пронизливо вражав запах якогось сильного тютюну… Володько сів на канапі, відмовився від цигарки, оглядав стіни зі старими літографіями і портретом Шевченка у відомій папасі; етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену постіль, розкидані речі, убрання. Як і багато інших, Лазюк належав до ідейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не виявляв для нього особливої значення. Володькові це кидалось у вічі і йому здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволіє істотності тіла і духа… Але цього він ще нікому не говорі Люди назвали б це міщанством, а інколи ще гірше, «буржуазним забобоном»…
Володько обережно розповів Лазюкові пригоди своїх останніх тижнів і нарешті висловив бажання йти до Києва.
— Тепер? — вирвалось у Лазюка. Володько підтакнув головою. Лазюк хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважності.
— Я б вам не радив туди… Це не вихід… Ви думаєте… — він підійшов до заставлених книжками полиць і вийняв кілька книг… — думаєте, там Україна? — договорив він свою думку.
«А де ж тоді Україна?» — сперечався в думці Володько, але вголос цього не висловлював. Тож міліони людей… І Дніпро, і Київ… І оті книги… І державне видавництво…