Але я чую і бачу, що йому подобаються інші книги і інші газети… Видані десь інше… І кимсь іншим… Дуже добре знаємо, що то за книги і що то за газети… Там на них написано: пролетарі всіх країн — єднаймося! А хіба ж ми пролетарі? Ви, я, всі тут присутні?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарі… Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені, їм навіть кажуть, що вони не мають батьківщини… Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батьківщини. Він лиш сам по собі голий, босий пролетар… І що такі люди мають в цілому світі поєднатися…
Добре. Хай собі на здоров'я єднаються… Але мені невідомо, чому товариш Йон і нас закликає до їх товариства… Ми тут у нашому селі живемо з діда, прадіда і ще прапрадіда… Тисячі і тисячі років… Це наша земля… Наша батьківщина… І маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клуні… І кумів, і сватів, і будні, і свята… Ні, ні, мої милі… Ми тут ніякі пролетарі… І я ось вас тут одверто питаю, чи хотіли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корній… Бо ціла кумедія в тому, що ті самі святі пролетарі, об'єднавшись поки що лишень на території царської імперії, під командою поміщицького сина Леніна і куркульського сина Грецького, рішили силою накинути свою владу всім людям усієї країни і все населення обернути в пролетарів. Відобрати від них все, що хто мав, зрівняти їх з тими найбіднішими і почати життя від печі. На їх мові це зветься диктатурою пролєтаріяту. На мові людській це було б насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашій землі, отам далі за Шумськом вже переведена… Пролетарями Лєніном й Троцьким… За допомогою таких пролетарів, як наш бундючний товариш Йон… (На залі почувся сміх).
Смійтесь не смійтесь, але це гіркий жарт. За це міліони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають… Зрештою, ви їх всі ще бачили… Пригадуєте ті всілякі «развьорсткі», «уравніловкі», «продналогі», «ліквідації ізлішков», «всьо на фронт»… Як то чистенько обчищали вони ваші хліви, комори, засіки, сади. Обіцяли все дати, але поки що тільки все забрали. І коли дадуть, невідомо, І тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановні друзі! Не мають чого їсти. І не мають чого одягнути. Вони обідрані, босі й голодні. І тисячами тікають через всі границі, ними набиті всі наші тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад — найнещасливіші сотворіння роду людського, пролетарі над пролетарями, колишні такі ж селяни, як ось ми тут, на цій землі… Батьки, мами, брати, сестри — дорослі, старі і діти. Чи хотіли б і ви такими стати? Відповідь тепер за вами, — закінчив Володько свою мову.
І після цього сів. Це зробило помітне враження, на залі зчинились оплески, Йон миттю зірвався з місця і викрикнув: