А треба знати, що був тоді навкруги ліс непроходимий, та яруги глибокі, та багнища великі, і розказують, буцімто князь Острозький сам це місце під монастир вибрав, раз ніби на полювання з отроками вибрався, довго їхали верхи бездоріжжям і в отому місці під монастирем, що ото звуть «біля Яна», де той пам'ятник між чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр. Їхав князь ніби дещо спереду від отроків і від утоми задрімнув. І саме в той мент вирвався з кущів дик, кінь сполохався, і було б кепсько, наколи б князь не встиг схопитися за гіллю, що звисала над стежкою. І так він урятувався і на згадку про це князь наказав там монастир збудувати і назвати його Дрімання. Бо князь ніби мав тоді сказати: «Ох, і гірке було те дрімання». А з того пізніше постало Дермання, а ще пізніше Дермань.
Але все то відійшло і все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно не записане гине. І ліси, і болота — вирубали, висушили, але земля наша древня, сива давнина лежить на її облику. І наші селища, і городища, і замки, і монастир… Усе то каже, що рід великий заселяв цю землю, хоча тепер він здрібнів, заїла неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить, тяжко назад до волі вертається. Були у нас і Сангушки, і Вишневецькі — роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи — мерзенний такий вам клан, що честі не знає, а народ наш отако самотужки жив і живе, та всі, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! Не датись повинність наша, гнати від себе пасожерів! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимось, не цікавимось світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають, приходять лиш ті, що багатства наші збирають, ліси рубають, банки закладають, дохторами стають, інженерами робляться, книги про себе пишуть, а ми нидієм, ліземо в землю, бабраємось в гною…
Той чоловік, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього. Нелегко все то зрозуміти, чого він, той чоловік, хоче. Дядьки слухають, кивають головами…
— Та воно… Як сказать? Куда тут вже мужикові… Дід Кошіль, так той просто:
— А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
— Ха-ха-ха! — регочуть дядьки, ця мова їм більше зрозуміла.
А побережник Лісовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує колінами і говорить високим голосом:
— Ну, воно конєшно… Єслі, так сказать, приміром, одним словом подумати, то й подано колись у древності лісу було більше, ніж тєпєріча. Сколько хотіш! Іді, рубай — усьо твоє!
— Ну, да! Ну, да! Верно, верно! — підтакує котрийсь дядько в тон Лісовському.
— Та кобто його не так нищили! — пищить дядько Грицько з Лебедів. — А то ж рубають! Гроші! Що жидові. Йому аби більше тисячок збити…
— А де ж ми самі? — питає той самий чолов'яга, що про князя оповідав.
Лісовський подригує колінами:
— Та… Звісно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам баняк не буде варити, як на огонь не даси…
— Ха-ха-ха! — регочуть дядьки.
— А чи не вєрно кажу? — підбадьорюється Лісовський.
— Звісно — вірно! Мужицька голова, що тобі макітра. Череп є, а всередині порожнє. Вітер свище…
— О, не кажи! У макітрі терти можна…
— А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає і чує, не все гаразд второпає, але все влазить в нього, в його голову, в його душу і там виповнює його. Млин, хатина — його школа, дядьки — учителі. Учителі щодня міняються, учень лишається завжди. Дні йдуть, проходять, минають, міняється життя, росте, множиться, набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти? Господи! Візьми мене за руку і веди, і покажи сокровенні свої діла, твої таємниці, розкрий мені сили паростків, що витикаються з нічого і пнуться догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом сонця. Як радісно бути твоїм слугою, кохати творіння твоє, брати від нього малу частину сили і також жити.
По тамтой бік добра
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом, Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворі тріщить мороз лютий…
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить — Господи, Господи, ще десь там під лід усунеться — заморока така, вічно тремти за нього, вічно бійся, вічно журися…