А надворі темно, мовби в проваллі, чогось загавкав Пундик. Настя підійшла до вікна і довго дивилася в темноту. Заспівав перший півень, а вона все стоїть. Матвій не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга путь.
Другого дня рано Матвій дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу хліба й пішов. На Запорожжі чекає на нього Деберний і Стратон. Так утрійку і подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гісерна…
Троє рослих, барчистих мужів ішли в напрямку південного сходу. Темними лісами, глухими дорогами і аж другого дня вийшли на трахт, що веде з Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рівнина з гайками, селами, хуторами. Краєвид змінився. Більше простору, ширші обрії, менші села, десь-не-десь розмахують крилами вітряки, в'ються дороги, біліють церкви, чорніє здебільша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у балці на шляху, починається старий дубовий ліс. Минають його і стають на землю обіцяну.
Ліс кінчається нагло, простою, темною, з півночі на південь, стіною, і одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рівнина. Справа поле западає в долину, зліва впирається в березовий гай, спереду на обрії стріхи, двори і села.
Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустріч, Хмари розбились на загони і гнались шалено в бій з дубовим лісом. Вітер дув в обличчя.
— Так дивіться, — промовив Деберний. — Це і є та сама Тилявка. Це вам щира і щедра долоня, що підносить вам дар. Беріть і нікому не дякуйте, хіба Богові.
Матвій зі Стратоном дійсно вражені, а Деберний продовжує:
— Триста десятинок отут, мої людички, і сто двадцять з них ваші. Решту розберуть, мабуть, наші місцеві. Котіть лише рублики.
— Так… Рублики… Знаємо — рублики, — мимрить Матвій, а зір його хижим орлом носиться довкруги по пригірках, довкруги лану, сягає за обрій. Нахиляється, підносить мокру груду зі скиби і чавить її на долоні.
— Масло, масло, — каже Деберний. Долоня Матвієва звична на те масло, вона тверда і шорстка і з таким маслом потрапить розібратися.
— А як тут з водою? — питає Матвій.
— Отам у долині, — каже Деберний і показує на гаї.
— Либонь, далеченько, — кидає слово Матвій.
— Сажнів десять углиб отам у долині сягнете і маєте воду, — на це Деберний.
Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зріє. Деберний дивиться і бачить. Добре. Він вдоволений. Пішли далі.
По трьох днях Матвій зі Стратоном вернулися. Рішення запало. Уже дорогою намічали, кого б до товариства приєднаи — родин десяток і доста. А першої неділі біля церкви пішла, довкола чутка: Матвій знайшов землю. Нарешті! Нелегка справа. Земля під ногами, а от знайти штука, казали люди.
Почали голоситися покупці, Матвій зі Стратоном вибирали, але вибору не було. Луччі хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що трапляється. Не було і Настиного двоюрідного брата Титка забуто. Матвій сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку і каже:
— Іди, Титку, у світ — господарем будеш. Титко чухався, йойкав, але послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запізно.
Хому Бондарця, по вуличному Ет-тоє, втягнули — четверо синів, як слупи, і крива дочка — землі треба. Миколу Гнидку, що злодієм колись був і що покаявся — хирляк, справжня гнида, але жінку має, як слон, і дітей копиця. Тараса Здорова з гурточком кучерявих дівчаток — малих і менших. Івана Кушку із жінкою, що сипле щороку по одному — справжня фабрика. Онисько Середа, Іван, по вуличному Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама голота.
І з таким товариством рушив Матвій на нове місце. А час наглив, весна летіла буревієм, сніг щезав на очах, сонце шалено горіло. Новосельці мають повні руки роботи: продають свою землю, шукають за грішми, вносять завдаток, підписують «запродажну», їздять і їздять туди й назад, а тут і земля тряхне, оранка й сіяння просяться…
Але перш ніж сіяти, треба ту землю поділити, і ділили, і краяли нові межі, жеребки тягнули — кому за ким, кожному в чотирьох місцях різали — город, поле, придаток і ліс. Усі пристали на це, та як пришилось брати свій жереб — пішли наріки. Той дістав краще, тому припало дещо мочару, іншому ще щось хибить. І всі до Матвія, і всі на нього, так ніби це він в усьому винен. Титко, наприклад, дістав город під самим селом, самі ніби рівчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур'яни і давай нарікати, і давай плакати. Матвій подумав, подумав і каже Титкові:
— Бери, Титку, моє, а я візьму твоє. Титко погодився.
— Аби лихо-тихо, — казав Матвій, коли йому дорікали, що, мовляв, собі пошкодив.