На Черкащині авто, ніби кінь древньокиївського Муромця, опинилося навпроти каменя великого Вибору. Поїдеш направо, — попадеш на Черкаси і Київ, наліво — до Києва і Черкас, прямо — до Сміли, Києва й Черкас… Величезне кільце в сосновому бору з трьома дорогами-відгалуженнями, і жодного вказівника!
Витяг з бардачка «Карту автомобільних шляхів України». Куди не глянь — жіночі назви населених пунктів: Олександрія, Катеринівка, Покров ка, Васелинівка, Калинівка, з десяток Мар’янівок, Ульянівка (це що — від прізвища вождя (?!) чи колись поширеного на цих землях імені «Уляна»?).
Шпола, Сміла, Золотоноша, Знам’янка… Безбожна пострадянська степова Україна-мати, Українажінка… І «українки з українцями — найнещасніші на Землі люди».
Що-що?! Повернув регулятор звуку приймача, і вухам своїм не повірив. Усе те ж мовне радіо «Ера» знову сипало попіл на голову: «За висновками професора університету імені Еразма Роттердамського пана Рута Вінховена, керівника щорічного наукового дослідження, найщасливіші люди серед 90 країн світу проживають на Мальті, а найбільш нещасні — у Зімбабве й Україні. Індекс задоволення власним життям виводився на основі репрезентативних опитувань 100 000 землян за десятибальною шкалою. Серед критеріїв оцінки — ставлення до жінки…»
Останні сто кілометрів до Києва Антон подолав майже на автопілоті. Тримав дорогу, тиснув на педаль газу, обганяв старенькі «Жигулі», проводжав боковим зором довколишній потік краєвиду, що втікав поза вікна, кудись у підсумок. У русі й мандрах є свій особливий смуток марноти…
Цікаво, що б сказав принагідно, з приводу «національних особливостей» українців інший професор — його дружбан-волоцюга з острова Тапробан Мартін Лютер, дослідник «буддизму, Христа, сексу й «жіночого начала»? Певно, як і у переданому Антонові щоденнику, почав би про своє — велич і боговибранність Жінки… Занечищуєш, виснажуєш, недолюблюєш, не поціновуєш цю пряму дорогу до Бога — мінус друге місце!
Три професори про одне й те ж — уже занадто.
Щось підказує і йому, Антонові Веремію: пора. Попереду Київ, розкішний дім на березі озера, проте хто його, господаря, там чекає, — хіба що пес та, можливо, трішки — кіт. Це для сестри Валі таємниця (півавто гостинців для родичів надавала!), а насправді з «родичами» як у відомому грузинському анекдоті: «зовсім один». Двоє донечок, розібраних колишніми дружинами… У першої, Ірини — своя сім’я, бачаться лише у дні народження дочки та внуків; з другою Іриною (!) — також не склалося, уся у своєму бізнесі, переважно за кордоном, дякувати, хоч зрідка спілкується з «колишнім» телефоном; третя — дев’ятнадцятирічна Ірена (!) — ну, це окрема розмова… Ірина, Ірина, Ірена… Жаннетта, Жоржетта…
Антон узяв правий ряд Столичного шосе вже в сутінках міської неонової ночі. При виїзді естакадою на Південний міст піддав газу — і раптом якась чорна тінь зі страшною силою кинула тритонний «Краузер» управо. Інстинктивно ухиляючись від удару, Антон різко вивернув кермо, і авто, проламавши відбійник мосту, з усього маху влупилося на пятиметровій висоті в опору рекламного щита. Тінь зліва, скрегіт і зойки розпоротого металу, напис «Подаруй жіноче щастя на щодень!», пральна машина посередині…
Здолавши автомобільні корки нічних столичних вулиць, президент компанії «Інтердизель» Людмила Сталінітівна Перун точно за графіком рухалася в аеропорт «Бориспіль». При виїзді на Південний міст передній «Хаммер» супроводу на повній швидкості влупив у бік якесь авто, що необачно виїхало на основну смугу. Анатолій Андрійович, «новенький» водій її «Лексуса», хотів було пригальмувати, та господиня, ніби нічого й не сталося, дала команду:
— Об’їжджай! Наші розберуться!
За декілька хвилин, уже за мостом у салоні наздогнало цвірінькання мобільного телефона.
— Що там? — ніби на виробничій планерці запитала у слухавку Перунша.
— Людмило Станіславів…но (вічно плутали її по-батькові), — біда, — доповідав явно вибитий з колії начальник особистої охорони Запашний. — Серйозна аварія — боюсь, буде багато галасу. А я не впевнений, що ми на всі сто праві…
— Не ми, а ви, — Перун скористалася нагодою поставити на місце зазнайкуватого (це точно!) відставного полковника Запашного. — Які пропозиції?
— Думаю, треба викликати даїшників, ну і…
— Погано думаєте, Юрію Владиславовичу, — після паузи трохи потеплішала директриса. — Щойно сказали: «є сумніви», «не уникнути розголосу», а самі туди ж. Трупи?
— Та хто його знає, — заметушився в мобільнику Запашний. — Там у темряві не розгледіти, машина зависла над мостом, ну, задок тут, біля нас, а бампер — там, обняв на п’ятиметровій висоті рекламний щит. Що у салоні — треба лізти…
— Треба — лізьте! — перебила полковника (от телепень!) Людмила Сталінітівна.
Ні з чим до пуття не можуть справитися без її керівництва… А якщо труп? Завтрашні продажні газети розтрублять на увесь Київ чергову страшилку: «Авто-вбивця (чи як там) кандидата в народні депутати такої-то…». Дочасні вибори на носі! Та й збили не старенькі «Жигулі»…
— Докладаю, Людмило Сталінітівно, — на цей раз полковник у відставці не схибив. — Чолов’яга з того «Ленд Краузера», що обняв рекламного стовпа, живий — подушки безпеки спрацювали, нижче пояса, схоже, покалічений трохи, ми до нього, але він ні гу-гу…
— А лікар з бригади супроводу у вашому авто?
— Так, Людмило Стар…лінітівно, це ж він і «константі-рр-ував», — удруге дав маху Запашний.
— Слухайте уважно, полковнику, що треба зробити, — кандидатка у депутати, як і завжди за форс-мажорних обставин, перетворилася на взірець рішучості. — Постраждалого — в авто, і якнайшвидше — до нашої фірмової клініки! Поки ДАІ прибуде — він справді може дуба врізати. А так — двох зайців… Прослідкуйте за міліцейським протоколом. Краще, аби його взагалі не було — зрозуміли? Завтра, після прильоту, о 21.00 чекаю з доповіддю в кабінеті.
Через годину чартерний «Як-140» (і коли вони оновлять парк літаків!), ніс вкушканого в шерстяну ковдру президента компанії «Інтердизель» та її референтів на південь, до комерційного Ізраїлю. Людмила Сталінітівна нервовими ковтками опорожнювала другий бокал трид цятиріч- ного «Гленфідіка» (яка бридота!), її звичного віскі, запопадливо взятого на борт помічниками. Усі знали: шефиня страшенно боїться літати! І вона це знала, потайки соромлячись слабкості, чи не єдиної у її такому правильному житті. Дочка радянського генерала авіації — і на тобі! «Таточку-таточку, я так прагнула бути схожою на тебе, мого героя, так чекала хвали, захоплення і отих слів: «Ну, уся в батька!»…
Вона справді була «донечкою свого батька».
Маму, виховательку дитячого садка, тиху, миловидну жінку, що, як і належить дружині військового, усю себе без залишку присвятила винятково сім’ї, традиційним жіночим ролям, — ятрили ревнощі. Весною, бувало, наловить у жменю велетенських хрущів — інші діти до тих жуків підступитися боялись — і пускає їх по черзі зі «злітної смуги» підвіконня. Годинами могла висіти в генерала на шиї, розпитуючи про такі секрети його професії, що впору було викликати перший відділ.
Така ж, як і генерал, стримана, розсудлива, розумниця. На відчай матері — не за роками якось удавано байдужа: до однолітків, слабких, бідних, убого одягнених. Так і говорила у свої одинадцять: «Не досягли успіху». Коли зовсім підросла, могла повчати: «Мамо, будь нарешті прагматичною!». І мати, що так і не змогла достукатися до природних потаємниць своєї дівчинки, відчувала себе в таких випадках її дочкою.
Навіть на юридичний до університету Людмила поступила лише заради того, щоб, отримавши спеціальність, стати помічницею батька.
На той час, у хаосі незалежницьких 90-х, відставний генерал у команді з такими ж учорашніми номенклатурниками серйозно зайнявся нафтовим бізнесом. Це під дахом команди всесильних «стариків» вона стала молодим непереможним стратегом-професіоналом, навчилася не звертати уваги на сумнівні методи ведення справи, які часом нагадували бандитські розборки. «Бізнес — аморальний!», — любив повторювати слова класика марксизму-ленінізму її батечко, Сталініт Йосипович.