Називали ж колись такими іменами новонароджених!
На бізнесових манівцях вона зустріла і його, такого ж упевненого, сильного, як батько, молодого-перспективного Віктора. Людмила відразу розгледіла в ньому переможця. Вона віддалася безоглядно, назавжди, збираючися пронести вірність через усе життя. Задля підтримки свого героя перейшла в нову команду, працювала, мов віл. Хто б міг подумати — примудрилася взяти на себе й усі домашні турботи, і в бізнесі, і в сім’ї стала ідеальною господинею. Підйом — о 5.00, кава, цигарка, самотній безпечний ранок — тільки її ранок, тихий світлий смуток очікувань… Пауза — і за роботу! Швидке багаторуке приготування вишуканих страв з обов’язковим печивом на десерт, сніданок коту, собаці, папузі, черепасі, їжачкові, хом’якам, пилосос, посудомийка, швабра…
Ніби не вірила, що її можна любити просто так.
Потім прокидалися він і малий Антон. На кухні, у домі — абсолютна чистота й порядок, життя — кар’єра, достаток, материнство розплановані на п’ятирічки. Ось яка вона чудова, варта уваги!
Та Віктор, схоже, не втримав планку відповідності її високих стандартів-очікувань, утомився виглядати перед Людмилою таким собі Богом.
Запив-загуляв, словом, як у «мильному» серіалі…
Вона довго не могла второпати, що сталося, як це можна було віддати перевагу якійсь фарбованій секретарці!
Щоправда, особливих пристрастей між ними не спостерігалося, хоча Перун добросовісно освоїла й це жіноче «мистецтво зваби й ліжка».
Рідко, але пізнавала навіть те окрилене, інстинктивне, нестримне, наростаюче відчуття солодкого безтямного вивільнення, щемливий, до нестерпності жагучий спазм там, унизу живота… А що отримала, що він під завісу кинув у вічі: «Твоє тіло дає про себе знати… лише у фітнес-центрі!». Невже світ насправді влаштований за фройдівським принципом генітальної любові? Невже чоловік не може бажати ту жінку, яку любить, і не може любити ту жінку, яку бажає? Що ж залишається дружинам — усім на панель… своєї сімейної домівки?
Слабак. Про що вона йому чесно, відверто, як перед Богом і сказала. Без істерик, скандалів, кривавих майнових перетягувань. Віктор тихо зібрався і — пішов. З часом емоції шлюбного розлучення взагалі вщухли, зараз — усе ті ж партнери по спільному, ще залишеному батьком, бізнесу. Необачна рудоволоса секретарка Оля, слабке, наївне, відкрите всьому світові дівчисько, вилетіла з компанії, як пробка з-під шампанського. Та ще й з «вовчим білетом» на дорогу — Людмила доклала руку за повною програмою…
Чи самотня вона тепер, як може комусь впасти на думку? З її здатністю сприймати світ таким, яким вона його сприймає, рідко стаються розчарування. Душа лише відлунює, більше робить вигляд… Усе йде згідно з планом, вона живе спокійно, у достатку, спілкуванні з партнерами, хай і діловими, зате «тоді, коли їй зручно». З юрисконсульта степового радгоспу, через стільки принижень і страждань добилася свого — чого ще бажати «жінці середніх літ»? Як і раніше полюбляє нашвидкуруч чаклувати на кухні, мріє зайнятися якимось конкретним ремеслом, наприклад вишиванням (це б додало їй відчуття стабільності!), та … нудно й довго. Звичайно ж, — красива! Це дуже важливо — подобатися собі у дзеркалі. І хай ніс з горбинкою, а щоки трішки, зовсім трішки опустилися (пора до пластичного хірурга чи змінити свої звичні креми?), — для себе вона завжди красуня.
Ой, ледве не забула — успішна й затребувана. Це — наркотик, відбери — анофілактичний шок.
Чим далі від дівочих років — тим більше дістають сумніви щодо того, чи хороша вона мати.
Виносила, підняла, а, схоже… недолюбила. Недолюбили її, недолюбила вона. Недолюблене людство… Зібратися б усім жінкам світу і якось домовитися: давайте хоча б одне покоління людей виростимо в повній любові. Це ж так просто — Організація Об’єднаних Недолюблених — ООН. Амазонки, левиці, овечки, кішки, зозулі, лебедихи, лані, корови — суки: плюньмо на все й виконаймо головну Божу функцію. Бо ж недолюбила вона, недолюбить і її Віктор № 2.
Син, учорашній випускник Гарварду, працює, точніше, вчиться працювати під дахом її «Інтердизеля». До ідеалу діда, царство йому небесне, звичайно, далеченько. Та це росте справжній Переможець — недаремно ж вона стільки в нього вклала! Іти в нафтовий бізнес відмовився (даремно!), а от за реалізацію давнього її проекту — особливого елітного медичного закладу — взявся із задоволенням! Вона так переймалася дітищем — клінікою репродуктивної медицини, що слідкує за кожним кроком Антона. Ось і зараз свої люди в правлінні донесли: назрівають проблеми. Донощиків вона не любила, а от доноси… Добре, що хоч перехопила, до Галини Артем’євої, співвласниці лікарні, не дійшло! «Галю ж, моя, Галю», давня степова подруго!
Це тільки їй дозволено принагідно діставати Людмилу своїм ще «студентським»: уже клімакс наближається, а Германа — нема… Вистачить, Германів-Вікторів — ненавиджу! Невдячні, товстошкірі, надзвичайно шкідливі егоїсти, за якими потрібен особливий нагляд… Утім, яка користь від розчарувань у колись наближеному до себе чоловікові, — сама обирала. Ну, а щодо задоволення природних потреб жіночого організму, так би мовити, заради здоров’я — у неї свої маленькі секрети. Є самотній солодкий ранок, раз на місяць (усьому свій графік) — таке ж солодке приборкання безсоромного поклику налитого дикою хтивістю сторожка, завчені ніжні мандрівки відомими лише їй манівцями змокрілої піхви…
Кому як не матері вберегти від спотикань недосвідченого в бізнесових справах сина? Таємно від Антона сіла в цей роздовбаний, ще з радянських часів «Як-140» — і ось, слава Богу, летить до ізраїльських партнерів, на землю обітовану…
Спаси й сохрани, спаси й сохрани…
У якомусь дивному напівсні Антон рефлекторно натискав на гальма «Ленд Краузера». Однак нога навіть не думала виконувати забаганки мозку.
Він розплющив очі: суб’єкт марних намагань — загіпсована від стегна до кінчиків пальців рідна костиляка недосяжно зависла над ліжком під тягарем пудової противаги. І це вже було… До палати зайшла Тамара-«охматдит», його Лускунчик з далекого сільського дитинства. Мило усміхнулася, вправно перехопила руку вище ліктя джгутом і тільки після ін’єкції, коли їх очі зустрілися, — Антон врешті прокинувся.
— Тамаро, ми де — у фельдшерсько-акушерському пункті радгоспу «Комсомол»? — він явно почав приходити до тями.
— Оце тобі — Антоне Омеляновичу! — знайомо, якось по-сільському зашарілася від несподіванки медсестра. — Ой, лишенько… Де ж це вас так?
— Там, де й усіх — на дорозі, — він спробував перевести на жарт свої нічні перелюби з рекламною опорою на Південному мосту. — А ти ось тут!
Скільки ж то усіляких шибеників проходить через травматологію міської «невідкладної допомоги» і твої руки!
— А ви не у травматології, — ніяк не відважувався перейти на «ти» Лускунчик. — Це — клініка репродуктивної медицини, я тут ось вже другий рік — старшою медсестрою. «Оце тобі», у свою чергу подумки зашарілася «жертва автомобільної аварії». Він краєм ока оглянув своє лігвище: чи бува не гінекологічне. Ні, ортопедичне, до того ж з педаллю, — ліжкові можна надати найзручніше положення. Поряд модерновий торшер, живі квіти. Сучасні меблі, оригінальна картина на стіні, телевізор, кондиціонер, холодильник. Свіжа і красива го лу бу вато-синя постільна білизна. Здавалося, це не лікарняна палата, а одномісний номер у мінімум тризірковому готелі.
— Уночі вас, непритомного, доставив сюди начальник охорони Запашний. Сказав, що за особистим наказом самої Людмили Сталінітівни! От нашим черговим хірургам-гінекологам і довелося згадувати на ходу все, чому вчили в медінституті.
Будьте певні: ногу склали вправно! Через два тижні знову стрибатимете на своїх двох! А синці й подряпини — то дрібниці…
Чому він опинився саме тут, хто така «сама Людмила Сталінітівна» (це ж як — дочка Сталіна?!), як там його двохсотий «Краузер» з яйцями, сушками й маком від Валі…