Ну, що, пане режисере, — здаєтеся?
— Давай трохи хильнемо, — запропонував спітнілий Борис Абрамович Сокулевський. А коли «текіла-бум» із сіллю і лимоном обволокли нутро, продовжив уже мирно.
— Антоне, ти не подумай, ми готові жити в мирі з усіма сусідами, — аби нас не чіпали! Але ж є ваhhабісти, так звані «джама’а ісламія», «хізбут’-тахрип, інші екстремістські угрупування — це жах!
— Борю, так у цьому весь цимус фабули сценарію! — схопився за своє гість, спітнілий від тієї ж «текіли-бум». — Отже: місце, де розгортаються події — арабська країна; головні учасники інтриги — жінки-хабашитки, правовірні мусульманки, їх місія, — Борю, зверни увагу! — виконати волю свого великого ісламського ефіопа-учителя ‘Абдулаhа, який усе своє життя, починаючи з дев’яти літ, роз’яснював мусульманам небезпеку екстремізму.
Далі: ця група під виглядом служби супроводу реліквії великого Пророка — Його благословенного волосся — прибуває до місця дислокації терористів, під хіджабом — автомати Калашникова. Темної ночі, коли кривавий Місяць вийшов із-за насуплених хмар…
— Усе, Антоне, вистачить, я зрозумів, — зупинив розпашілого сценариста відомий режисер Борюсик. — Давай, прочитаю, а потім ще раз переговоримо, — тим паче, що маю терміново відлучитися у справах, вибач. «Темної ночі, коли кривавий місяць…», — це супер! Тримай завдаток!
— Борю, я ж ще не розповів тобі про Чорний камінь! Спочатку він був білим, а потім почорнів від…
Усі й скрізь кудись спішать, ніби проживають на залізничних станціях. Буває, поїзд вже відійшов, а чоловік усе не втрачає надію, наздоганяє останній вагон, — ніби останній шанс встигнути на свято життя. Куди ти летиш, волоцюго Хомо, себто Homo Sapienc? От і зараз Борюсик чкурнув, так і не допивши пляшку текіли. Зателефонував до Перунші — вона також «ну, дуже зайнята», кинула слухавку. Перебрав через півгодини — довгі гудки.
І це в той час, коли він тут сам, у чужій країні, самотньо виконує історичну, можна сказати, небезпечну для здоров’я транснаціональну місію! А якби взяли у заручники чи бомба поряд гахнула!
Глянув мимохіть на екран мобільника — жах, до відльоту залишилося півтори години! Полковнику Мавроді, таксі, хто завгодно, плачу будь-які гроші — мерщій в аеропорт!
На жаль, релігії не пояснюють, а змінюють світ. Філософи — ніби пояснюють, але не змінюють. Хіба що їх суб’єктивні вправи випадково попадають до рук мас — «колективного підсвідомого» чи малоосвіченого диктатора з біснуватим революціонером вкупі. І тоді, дивись, філософ Ніцше змінює світ разом з Гітлером, а, наприклад, такий же Маркс — з Леніним. Навіщо людина так пнеться змінити цей світ? У кожного — своя дорога, але чому вона навертає кожного до абсолютно протилежних істин?
Бізнес-політики Перунша й Артем’єва вміли і пояснити, і змінити, причому в режимі консенсусу.
Щойно захеканий Антон ступив за поріг кабінету київського офісу, Людмила Сталінітівна мовила (о Слово, ти є діло!):
— Антоне Омеляновичу, ми вдячні вам за готовність підставити плече, але все відміняється. І Греція, і Ізраїль…
— Як… усе відміняється? — у солдата особливої місії смикнулась «гіпсова» нога. — Я ж до вас прямо (криво!) з аеропорту, про все домовився, залишилося лише…
Пояснила Артем’єва:
— Розумієте, Антоне, — Галина вперше і якось майже по-материнськи почала здалеку. — За ці дні, поки ви були в Ізраїлі, точніше, в один із днів, а ще точніше — вечорів, — багато що змінилося. А потім ми з Людою проснулися і, знаєте, зрозуміли: те, до чого так палко прагнули ще вчора ввечері, зранку виглядало якось зовсім по-іншому… Так би мовити, інсайт. «Що вона мимрить?», — Антон хаотично перебирав можливі причини раптового просвітлення «мадам», а ще більше дивувався вміло замаскованій гулі на лобі власниці горілчаної імперії.
— Словом, екстракорпоральна революція степового краю заморськими яйцеклітинами скасовується. У нас вдома все є! І опустила очі. «У «нас» — це у кого: у них чи у нас? От тобі, бабо, і Юра, ото ж то й воно, от тобі й на! Значить, відтепер будемо запліднюватися винятково своїм. Свій до свого по своє… А що — правильно! А то занесло, дуреп, бозна куди. Останнє б зіпсували — перезапліднили українську Жінку!
Дякувати, хтось зупинив…».
У мобільнику Антона недоречно заграли перші акорди «Болеро» Равеля. Перунша стрепенулася, та гість миттєво наступив на горло електронному «лібідо» — відімкнув апарат узагалі.
— От так буває, Антоне Омеляновичу, — по-філософськи завершила покаяння Артем’єва. І шморгнула носом. — Так би мовити, життя прожити — не поле перейти… «Глибоко, — але ж навіщо я стільки часу угробив на цей проект! І знав же, що воно так буде. То чому ж не сказав тверде спартанське «ні»? Думав, якось воно буде. Бо ще такого не було, щоб воно якось не було. Отож…».
— Я вас розумію, — вперше й майже по-батьківськи завершив Антон. — Так би мовити, слава Україні!
На вулиці вже «літо розмовляло з вереснем».
Веремій зупинив таксі й подався нарешті додому. «Як він там стоїть, його самотній континентальний Дім?». Поки лежав у лікарні, поки мотався світами — геть відвик. «А може, і йому взяти та «відмінити» оці свої безкінечні гони за ексмезією, життям у минулому?». Чим ти до нього ближче, тим воно як горизонт далі, та й перевірити практикою — зась, минуле завжди минає, його ніколи нема! І що характерно: щастя від того якось не прибавляється! Взяти — і за острівною порадою Мартіна відверто заглянути у своє таке близьке, рідне і сьогоднішнє «я»! Скористатися нарешті тим автономним універсальним набором хірургічних інструментів, який цнотливо іржавіє в його подорожній сумі. «У нас все є»…
Масивні вхідні двері в «китайській стіні» з бутового каменю відкрила домоправителька Єлеонора, гарна така молодиця із сусідньої вулиці, що вже декілька років за помірну плату наглядала за Антоновою «хатинкою». А романтик у душі!
Якось наздогнала на порозі й прочитала йому семиструнне, явно вистраждане особисто:
Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора — далі про своє.
— А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього — тільки знову не пойміть неправильно:
Ум женский — это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.
Сильно, мабуть саме за це учительку молодших класів Елеонору й звільнили з роботи…
— Ой, Антоне Омеляновичу, а я вас видзвонювала як могла, — заходилася Елеонора навколо господаря. — Скільки грошей спалила на мобільнику, та — катма. Тут же ж ці, як їх, судові виконавці з банкірами вже декілька разів приходили. Кажуть, ніхто на суд по поводу хати не являється, от вони й пожалували з готовим ордером… Я їх на поріг не пустила! Кажу, нічого не знаю, ось приїде господар — тоді й «пожалуста». Тайсон, молодець, порвав судовому виконавцю штани! Кіт забився на четвертому поверсі під диван і не вилазить вже третій день. А так, Антоне Омеляновичу, усе в порядку, заходьте, будьте як вдома! «Гарно день розпочинається!» — подумав Антон, ще не встигнувши переварити потік Елеонориної інформації.
Добрі вісті ходять, погані — літають. За якихось дві-три години, схоже, усе місто знало: клієнт, нарешті, на місці, і з нього можна стягувати «останню свитину». Спочатку зателефонували з районної служби судових виконань (здається, так) і досить «коректно» попросили не покидати «територію об’єкта». Потім — дзвінок із банку, який під стовідсоткові гарантії безпеки надав свого часу кредит. Виявляється, той борг не відшкодовувався Іреною протягом останнього півроку. Замість грошей вона впевнено надавала все нові й нові гарантії. У тому числі вкотре, користуючись гене ральною довіреністю Антона, й під його дім.
Нарешті її, Ірени-Афродітівни, далекий, явно закордонний голос:
— Антончику, моє золотко! Sorry, я зробила все, що могла, та з косметичним салоном довелося розпрощатися. Наїхали комунальники-орендодавці разом із податковою — вважай, з кінцями, усе відібрали. До того ж кудись ураз подівся клієнт. Що я, слабка жінка, могла зробити одна, без тебе! Ти не думай, я все відпрацюю — лише не зараз! Чекай мене, мій котику!..