Корнелія Функе
Володар драконів
Присвячується Уве Вайтендорфу
Погані новини
У Долині драконів панував сонний спокій. З моря клубочився туман, стелячись між горами. У вологому мареві лунав тихий пташиний щебет, сонце ховалося за хмарами.
Раптом схилом донизу шмигнув щур. Він спіткнувся, стрімголов скотившись замшілим камінням, і знову став на лапи.
— Я ж казав! — бурчав він собі під ніс. — Я ж їм казав!
Він покрутив гострим носом, прислухався і чкурнув до ялинового лісочку біля підніжжя найвищої гори.
— Ще восени… — бурмотів щур. — Я відчував ще восени, але вони не хотіли мені вірити! Вони почувалися тут у безпеці. У безпеці, аякже! Що за маячня!
Під зігнутими ялинками було темно, так темно, що не кожен помітив би в скелі розщелину. Туман затягувало у неї, як у жерло труби.
— Вони нічого не знають, — буркотів щур. — У цьому вся біда. Вони нічого не знають про світ. Анічогісінько.
Уважно роздивившись довкола, він зник у розщелині, за якою таїлася простора печера. Щур прошмигнув усередину, але біля самого входу хтось схопив його за хвіст і підніс вгору:
— Привіт, Щуре! Ти що тут робиш?
Щур потягнувся було вкусити волохаті пальці, які його тримали, але в зубах у нього залишилося лише кілька волосків кобольдового хутра. Він розлючено сплюнув.
— Сірчана шкурко! — засичав він. — А ну відпусти мене негайно, дурнувата пожирателько грибів. У мене немає часу на твої кобольдові жарти!
— Немає часу? — Сірчана шкурка всадовила щура собі на лапу. Це була дівчинка-кобольд, заввишки з дитину, з плямистою шерстю і ясними котячими очима. — 3 чого б це, Щурику, в тебе немає часу? Що в тебе за важливі справи? Хочеш попросити дракона, щоб захистив тебе від голодних котів?
— Кішки тут ні до чого! — злобно просичав щур. Він не любив кобольдів. Зате всі дракони люблять ці волохаті морди. Вони слухають їхні дивакуваті пісеньки, коли їм не спиться. А якщо дракону сумно, ніхто не може розважити його краще, аніж ось такий нахабний, нікчемний кобольд.
— У мене погані новини, якщо хочеш знати, гірше нікуди, — прогугнявив щур. — Але я розповім все тільки Лунгу, і вже точно не тобі.
— Погані новини? Гриб запліснявілий! Як, цікаво? — Сірчана шкурка почухала живіт.
— Відпусти мене негайно! — розлючено прогарчав щур.
— Добре, відпущу, — Сірчана шкурка розчаровано зітхнула і пустила щура на кам’яну долівку печери. — Але знай, що він ще спить.
— Отже, я його розбуджу, — просичав щур і кинувся вглиб печери, туди, де палало блакитне вогнище, розганяючи темряву і сирість гірських надр.
За язиками полум’я спав дракон. Він згорнувся клубком і поклав голову на лапи. Його довгий зубчастий хвіст звивався навколо вогнища. Луска виблискувала у відсвітах полум’я, а на стіні печери вимальовувалася величезна тінь. Щур підбіг до дракона, видерся йому на лапу і посмикав за вухо.
— Лунгу! — гукнув він. — Лунгу, прокидайся! Вони йдуть!
Дракон сонно підняв голову і розплющив очі.
— А, це ти, Щуре, — пробурмотів він. Голос у нього був трохи хрипкий. — Що, сонце вже зайшло?
— Ні, але тобі все одно доведеться прокидатися! І розбудити решту! — Щур зістрибнув із лапи Лунга і збуджено забігав печерою. — Я ж вас попереджав! Але ви нічого не хотіли слухати.
— Про що це він? — дракон запитально подивився на Сірчану шкурку, яка присіла навпочіпки біля вогню, гризучи якийсь корінець.
— Навіть гадки не маю! — Сірчана шкурка смачно прицмокувала. — Він від самого початку меле якусь нісенітницю. Ясна річ, у маленькій голівці багато розуму не поміститься.
— Ах так! — Щур аж задихнувся з обурення. — Та я…
— Не слухай її, Щуре, — Лунг підвівся, покрутив довгою шиєю і обтрусився. — У неї поганий настрій, тому що хутро від туману відсиріло.
— Так, звичайно! — Щур єхидно глянув на Сірчану шкурку. — У кобольдів завжди поганий настрій. Я з самого рання на ногах, щоб вас попередити. А яка подяка за це? — його сіра шерстка встала дибки від образи. — Я ще мушу вислуховувати усі ці волохаті дурниці!
— Про що саме попередити? — Сірчана шкурка пожбурила обгризений корінець вглиб печери. — Бліда поганка! Якщо ти не перестанеш розводити тут таємничість, я тобі хвоста вузлом зав’яжу.
— Сірчана шкурко! — Лунг сердито вдарив лапою по багаттю. Сині іскри бризнули в хутро кобольдихи й згасли там, немов падаючі зірочки.
— Добре, добре, — буркнула вона. — Але цей Щур із розуму може звести своїми безглуздими розмовами.