— У мене їх тільки дві! — сердито гукнула вгору Сірчана шкурка. — Як, власне, належить кобольду, груздю перцевий! І нас ніхто не посилав. Ми прийшли сюди з власної волі. Інші на це не наважилися, але цвіллю поки ніхто з них не вкрився!
— Овва! — Кобольд посміхнувся. — Груздь перцевий! Принаймні на грибах ти розумієшся. Мене звуть Бур-бур-чан, а тебе?
— Її звуть Сірчана шкурка, — відповів Лунг, виступаючи вперед. — В одному ти правий: ми прийшли сюди, тому що нам потрібна допомога. Ми прилетіли з дуже, дуже далеких країв, щоб знайти Поділ неба, і джин сказав нам, що ти можеш нам його показати.
— Із дуже-дуже далеких країв? — Бур-бур-чан наморщив волохатий лоб. — Що це означає?
— Це означає, — огризнулася Сірчана шкурка, — що ми облетіли половину земної кулі, щоб терпіти тут твої зухвалі витівки.
— Заспокойся, Сірчана шкурко, — Лунг мордою відсунув її набік і знову підвів голову вгору, до Бур-бур-чана:
— Ми прилетіли з долини далеко на північному заході, куди наш рід переселився багато століть тому, коли господарями світу стали люди. Зараз їхні жадібні руки тягнуться вже й до нашої долини, і ми повинні знайти собі новий притулок. Тому я вирушив у дорогу, щоб відшукати Поділ неба, місце, звідки дракони родом. І я стою тут, щоб запитати тебе: чи знайоме воно тобі?
— Звичайно, воно мені знайоме, — відповів Бур-бур-чан. — Воно мені знайоме, як власна шерсть. Хоча я давно там не був.
Бен затамував подих.
— Отже, воно існує?! — вигукнула Сірчана шкурка. — Це місце існує насправді?
— А ти як думала? — Бур-бур-чан наморщив ніс і недовірливо подивився на Лунга. — А ти справді не звідти? Хіба існують на світі ще й інші дракони?
Лунг кивнув.
— Ти відведеш нас туди? — запитав він. — Ти покажеш нам Поділ неба?
Якусь мить, що тягнулася, немов вічність, кобольд мовчав. Він, зітхнувши, присів на краю отвору, з якого вийшов, і спустив ноги вниз.
— А чого б не відвести? — сказав він нарешті. — Але хочу попередити тебе одразу — від цих твоїх родичів тобі буде мало радості.
— Як це розуміти? — запитала Сірчана шкурка. Бур-бур-чан знизав плечима і схрестив на грудях свої чотири руки.
— Це треба розуміти так, що вони стали ганчірками, скигліями з тремтячими губами, боягузами, що завжди підгинають хвіст. Я не був там вже п’ятдесят зим, але коли я їх бачив востаннє, це було саме так, — він нахилився до Сірчаної шкурки:
— Ти лише уяви, вони взагалі не виходять більше з печери. Навіть уночі! Коли я був у них, вони були млявими, як осіннє листя, від нестачі місячного сяйва. Очі в них були каламутні, як калюжі в темряві, крила припадають пилом, бо вони ними не користуються, а животи товсті, тому що вони жеруть лишайник замість того, щоб пити місячне сяйво. Та не дивись ти на мене так перелякано, — Бур-бур-чан скривився. — Мені й самому сумно бачити, на що перетворилися дракони, — кобольд стишив голос:
— Знаєте, від кого вони переховуються? Не від людей, ні. Вони ховаються від золотого дракона. Від тієї самої ночі, коли він вийшов із моря, щоб полювати на них.
— Це ми знаємо, — сказав Бен, стаючи поряд із Лунгом. — А де вони ховаються? У печері?
Бур-бур-чан здивовано обернувся до нього:
— А ти хто такий, малий? Білий, як гриб-дощовик, і поряд із драконом? Ти ще скажи, що прилетів сюди верхи на ньому!
— Саме так він і прилетів, — сказав Лунг, штовхаючи Бена мордою. Бур-бур-чан присвиснув крізь зуби:
— Володар драконів. І камінь, що викликав мене, також ти розбив?
Бен кивнув. Лама тихо сказав щось.
— Так-так, знаю, — Бур-бур-чан почухав потилицю. — Стара легенда: срібло виявиться цінніше за золото, коли повернеться Володар драконів, — кобольд примружив вузькі очі і зміряв Бена поглядом із голови до ніг.
— Так, дракони ховаються у печері, — повільно промовив він. — У чудовій печері, що лежить вглибині гірського ланцюга, і яку звуть Подолом неба. Ми вирили для них цю печеру, ми, дубідаї, кобольди тутешніх гір. Але ми будували її не для того, щоб вони поховали себе там заживо. А коли вони стали так себе поводити, ми припинили з ними дружбу і повернулися сюди. І на прощання ми сказали їм, що існує лише один шлях до примирення: того дня, коли вони покличуть нас за допомогою місячного каменю, щоб ми допомогли їм здолати золотого дракона, ми до них повернемося, — він подивився на Лунга. — Я відведу тебе туди, але не залишуся там, тому що вони досі не покликали нас.